Повисла пауза. Порипувала гойдалка.
Я перебирав питання, на які не отримав би односкладної відповіді.
— Скажи, чому це все називається вулицею Совєтською? І GPS так дивно її позначає.
Вона зіскочила з гойдалки.
— Раніше тут був дитячий табір. Ось ці кучкування, що називають тепер «альпійським селом», — вона повела рукою в бік, де стояли купки елітних садиб зі зрубу, — це колишні піонерські сараї. Он там, де зараз ресторан, була їдальня. На одній зі старих фотографій є момент, як діти, тримаючись за руки, весело чимчикують туди.
Я слухав її голос, і реальність ставала прозорою. Крихкою. У вечірньому світлі розмивалися обриси будівель та будинків. Крізь них проглядалися сірі обшарпані привиди піонерського минулого.
Повіяло холодом.
— Тут трохи далі, штучне озеро, яке спустили на зиму. Там був басейн для найменших жабенят.
Ми йшли алеєю. Я, наче турист, крутив головою.
— Де стайня, раніше була маленька ферма, яка підгодовувала табір.
— І це все вулиця Совєтська?
— Так. Ці всі гектари і садиби за документацією є кількома сараями на закинутій вулиці Совєтській. «Адмірал» фактично годує всі Терновці.
Ми підійшли до дивної каплички у глибині алеї. Іра, випереджаючи моє питання, сказала:
— Ще один відголосок минулого. Тепер частина стратегічного партнерства «Астри» та «Адмірала».
Споруда мала дивну форму. Ніби величезний цільний шмат каменю, вирваний зі скелі. Всередині шматка і видовбали простір, в якому була капличка. Система софітів, розвішаних довкола на деревах, направляла світло у вітражі.
— До вулиці Совєтської на цьому місці було поселення. І монастир. Але в 30-х енкаведешники вирізали всіх.
Пласти реальностей, минулого і майбутнього, розмивалися, перетворюючись на стереомалюнок.
Ставало дедалі холодніше.
— Монастир?
— Знаєш, версії різняться. Але всі сходяться на тому, що тут особливе енергетичне місце. Кажуть, тут був орден терновців. Старців, котрі говорили з мертвими і відали таємниці. У найфантастичніших версіях і вигадках зустрічаються згадки про їхні зв’язки з Америкою, Італією, Францією...
— Майже як «Астра».
— Так, якось так. Але це XVII—XVIII століття. Складно уявити, які то могли бути контакти.
— А ця капличка? Її не зруйнували?
— Совєти вирізали всіх. На фотографіях видно, що старців катували. Палали вогнища, комусь зі старців вбили кілок у груди, наче якійсь нечисті, — тієї миті в її очах були не тільки біль і сум, а й відблиски смолоскипів, від яких запалали Терновці. Для неї це була не історія, а реальність, яку вона проживала. — Вони все зрівняли. З каплиці зробили зерносховище.
— З такою брилою складно щось зробити.
Тінь посмішки майнула на її обличчі.
— В середині 90-х Юхим Євгенович повернувся до України. Одна з його заповітних мрій була відродити Терновці.
— А як щодо монастиря?
Іра секунду вагалася, чи можна розповідати мені ще щось.
— Монастир міг би відновитися, як історична складова селища. Та на той час територію піонертабору вже перекупили...
— І почали закладати «альпійське село».
Вона кивнула.
— Поганий той піонер, який не мріє стати адміралом, — додав я.
— Каплицю відновили за описами і фотографіями. Спеціалісти, щоправда, були трохи шоковані фресками, та Юхим Євгенович наполіг на реставрації один в один.
— Там відчинено? Сходімо, подивімося!
Шви реальності затріщали, ніби електричний розряд ударив поруч.
— Медіаторам туди не можна.
— Та ладно. Ти це кинь, — відповів я.
Серйозний вираз на її обличчі застерігав, але якийсь підлітковий азарт під’юджував мене.
— Нічого ж не трапиться. У цей цукровий, — я кинув оком на капличку, — гаразд, цей кам’яний будиночок діткам краще ходити парами.
— Нам заборонено. Медіатори не мають права переступати поріг каплички терновців, — іншим, майже металічним голосом відрубала Іра.
За секунду вираз обличчя змінився, наче їй було соромно за свої слова.
— Іди подивись, а ми завтра поговоримо. Бувай.
Вона швидко пішла темною алеєю в бік головного корпусу.
Кам’яний застиглий мішок каплиці манив мене. І я не мав сил опиратися цьому наказу.
Вони не приховували своєї присутності. Підказки і знаки супроводжують нас усе життя. Одначе реальність настільки фантастична, що не вистачить віри повірити в неї. В її правдивість.
Тому простіше вірити, що все ілюзія, все вигадка.