Моя ствердна відповідь.
Не знаю, чому я погодився на це. Яка сила рухала мною? Можливо, я хотів глибше зануритись у текст Софокла, розібратись у функціонуванні стародавнього механізму, що все одно спрацьовує крізь століття, як вічний двигун. Можливо, я хотів зрозуміти, чому «Астра» закінчувала семінар саме цією п’єсою. Яка її загадка? Чи є таємниця, захована в ній?
На ці сумніви немає впевнених відповідей.
Але, точно, в мені прокидалася дивна сила. Життя до семінару здавалося давнім минулим. Мама, дідусь, Вовчик, Влада, всі проблеми, все життя до Семінару перебувало наче в паралельній реальності. Їдучи сюди, я робив крок у прірву незвіданого, примарного і непевного майбутнього. За ці дні минуло кілька років. Моя свідомість форматувалася, виліплювалася заново.
Як часто казали семінаристи: «Знаєте, мені почали снитися зовсім інші сни». Не сни стали іншими. Іншим став ти сам.
Система Семінару відкривала приховані пласти свідомості, забутого і втраченого досвіду минулих поколінь. Якби мене запитали тоді, що зі мною коїться, я не зміг би пояснити. Мені забракло би слів.
Тепер, уже проникнувши в усі приховані механізми, я боюся, що мені забракне часу розповісти всю правду.
Вечеря пройшла швидко. Стомлені минулими вечорами і тривалими обговореннями цього дня, семінаристи ковтнули їжу і розбрелися келіями.
Я вийшов на вулицю. Був вітряний вечір, той момент, коли у двобої весни з зимою весна змушена відступити на кілька кроків.
Я блукав алеями «альпійського села» на вулиці Совєтській. Оминув кілька скульптур. Пам’ятаю, затримався надовго біля їжака, викладеного з хірургічних пінцетів. Ціна лишалася незмінною. Ціна скульптури дорівнює ціні операції. Все чесно.
Минув дитячий майданчик. Сподівався зустріти Іру. Але порожню гойдалку катав тільки вітер.
Підсвічена кулями алея створювала відчуття затишку, передчуття якогось свята. Алея здавалася безконечною, десь там губилася стежка.
Роздумуючи про виставу, я дійшов до межі. До кінця алеї.
Я зупинився перед красиво підсвіченим парканом. На ньому були майстерно намальовані крони дерев, які обрисами співпадали з деревами, що росли вже за територією комплексу.
Спантеличений, я звернув з алеї та пішов уздовж паркана. У кронах було намальовано дупла. По гілках стрибали білочки. Стежка петляла в глиб малюнка. Подвоєна реальність манила, зображення було цікавішим і звабливішим, аніж холодна реальність.
Здавалося, за мить я почую звуки намальованого світу.
Все вигадка.
Все ілюзія.
Я повернув до готелю.
Мене чекала ніч із «Антигоною». Я намагався сформулювати для себе правильні питання. Щоби шукати правильних відповідей.
Повернувшись до номера, я прискіпливо вивчив міні-бар. Маленька пляшка Jim Bean радше нагадувала колбу для уколів, ніж посудину для бурбону.
Чому вона? Чому ця п’єса? Що може бути заховано в цій історії? Диктатор Креонт посідає трон після того, як двоє законних спадкоємців (між іншим, сини Едіпа) вбивають один одного в боротьбі за владу. Креонт забороняє ховати тіло Полініка, який привів чужі війська, щоби силою загарбати престол. Але чому ж така важлива ця дівчина, яка не послухалася наказу правителя Креонта і поховала свого брата? Чому?
Я продирався крізь текст, відкидав зайве, кричав на Софокла, шукав правди. Софокл, як лиховісна доля, не жалів своїх героїв. Хто став на хибний шлях, губив надію вирватися з круговерті жаху та уникнути ударів долі. Собаки гризли трупи. Краплі крові летіли навсібіч. Поламані мотузкою карки. Пошматовані зброєю тіла. Одна безконечна трагедія проживання та буття.
Софокл був повним владарем над своїм світом і, забираючи, здавалося, зайву репліку чи сцену, я розумів, що до біса летить уся логіка історії. Проникнувши всередину античного механізму, я почувався неповороткою нікчемною твариною. Твариною, яка не здатна творити і яка своїми необережними рухами нищить вічну красу.
Я з відчаєм шукав відповідей на свої питання.
А знайшов лише жахливий сон.
Приміщення схоже на телестудію. Вовчик говорить до мене. Ми сидимо за столом, навпроти один одного. Не відразу розумію його слова.
—... не можуть зрозуміти, як так трапилося? Був то вовк чи собака? Як ця тварина спромоглася відгризти половину обличчя?
Вовчик говорить, як телеведучий із правильною дикцією. З його обличчям ніби все нормально. Одначе, коли він ледь веде головою вбік, стають помітними обриси жахливої рани на обличчі. Так, наче в повітрі висить заплата реальності, шматок його обличчя, вставлений у саму реальність, як необхідний піксель. Шматок божественного фотошопу.