—... Як можна змиритися з убивством свого батька? Як це — трахнути свою матір? — тараторив далі Вовчик. Його погляд не фокусувався на мені, він вдивлявся кудись за мою спину, де мала бути велика аудиторія слухачів. — Як це — проклясти своїх дітей і приректи їх на братовбивство? Як можна розгадати загадку Сфінкса, але все одно терпіти знущання долі? Чути гнилу відрижку долі впродовж усього життя?
Вовчик замовк на мить. Захитав головою, обриси зяючої рани проступили за шматком обличчя, що висів у повітрі, ніби посмішка кібер-чеширського кота.
— Не знаю! Не знаю, у мене немає відповідей. Однак у мене є гарний засіб від цих та інших проблем!
Вовчик у два кроки опинився біля мене. У руці він тримав пасок із золотою пряжкою. Такий самий опинився і в моїх руках.
Величезна чорна діра зі шматками чорної плоті зяяла на обличчі Вовчика. Рот висів у повітрі, окремо від нього, і говорив далі.
— Чудодійний пасок Едіпа врятує від будь-яких проблем! Негаразди з владою, жінками і богами? Не біда! Зателефонуйте просто зараз і придбайте пасок Едіпа всього за 9.99!
Вовчик стиснув моє плече. Чорна діра нахилилася до мого вуха. Очі мертво дивилися на мене.
— Зараз мій асистент продемонструє вам чудодійну силу паска Едіпа.
Вдарила музика, як у цирку перед смертельним номером.
— Ну ж бо, друже. Це так легко. Зроби вже щось. Це так само легко, як отримати солодким тортом у пельку.
Музика наростає. Вовчик дивиться на мене. Береться за пряжку паска, яка вмить стає величезною. Пасок оживає, звивається змією. Від пряжки відділяються дві золоті спиці. Я безвільно повторюю його рухи. Тримаю перед собою в руках золоті спиці. Пасок звивається, обплітаючи руку, піднімається холодною слизькою плоттю по руці.
Посмішка мерехтить, як за поганої трансляції. Крізь неї проступають пікселі. Сама реальність перетворюється на мерехтіння, за яким проглядаються пікселі.
Музика перетворюється на какофонію.
— Замовивши просто зараз чудодійний пасок Едіпа від усіх проблем, ви гарантовано отримаєте в подарунок люстерко Горгони. Всього за 9.99!
Пасок звивається, підбирається до шиї. Обкручує слизьким тугим м’язом шию і хилить мою голову до спиць.
— Ну ж бо, золотенький! Не змушуй нас чекати, — підбадьорює Вовчик. У його голосі загроза.
Пасок стискує горлянку. Один різкий порух назустріч спицям. І своїй долі.
Пасок Едіпа з чавкотінням входить у мозок.
Біль і непроглядна темрява.
І вигуки: «Браво!»
17
«Cherry Cherry Lady» на каналі «Ностальжі» були найліпшим містком між нічним світом Антигони і похмільним ранком. Очі боліли, немов стомилися дивитися на сяйво істини.
Мої відчуття поділяли й інші. Сни повнилися трупами й мертвяками. Їх спалювали, розпилювали, їли, вбивали. З пожмаканими обличчями та повною відсутністю настрою ми намагалися заковтнути сніданок. Про сни намагалися не говорити за столом. Сухофрукти і горіхи тріскотіли на зубах, як кістки, що торохкотіли в наших шафах усю ніч.
Великі мерці були мертвими.
Та все одно не могли заспокоїтися.
Семінаристи розпитували мене про роботу над сценарієм і з легким незадоволенням сприймали моє «Потім-потім».
До всього додавалася туга за домом та інформаційний голод. Відсутність зв’язку з близькими та ізольованість від світу зближували нас, робили загалом, об’єднаним спільними травмами. Яких, щоправда, ставало дедалі більше.
Того дня, в середу, ми говорили на тему «Власність». Все йшло, як завжди.
Починали ми з «Політики» Аристотеля. «Усі, хто прагнуть грошей, намагаються збільшити свій статок до безмежності», — як із цим можна сперечатися?
«Два трактати про врядування» Джона Локка, «батька західного лібералізму», було сприйнято відкритими і прихованими лібералами без зайвих суперечок.
Розмова підходила до найцікавішого — «Що таке власність? Або дослідження про принципи права і влади» П’єра-Жозефа Прудона, «одного з засновників анархізму».
Павло взяв слово:
— Прудон промовляє ті речі, на які тільки натякають Аристотель і Локк. Власність — це частина суспільного договору. Її взагалі не існує.
Все ілюзія.
Все вигадка.
— Це вигадка, в яку ми колективно погоджуємося вірити. Абсолютно відносна.