Петро бере слово:
— Мені це нагадало мого друга. Більшість часу він мандрує і переймається саморозвитком. Кілька місяців на рік він працює. Він — ріелтор, який обслуговує найвищих чинів СБУ та армії. Різних депутатів та інших. Так от. Він досі не має власного житла. «Ця нерухомість не варта взагалі нічого. Це — ніщо», — улюблена його фраза. А те, що ми з головою зариваємось у ці всі кредити та ілюзії сімейного добробуту із цими всіма бебехами — то це ще одна колективна брехня на благо тих, хто керує нами.
Тема була болючою. Це був рік якраз після кризи, коли кредити на 30 років у швейцарських франках (оформлення через своїх, залізобетонні гарантії тощо) добряче попили крові з менеджерів різних ланок. Але від особистих історій і нарікань я спромігся відволікти групу в останні 2 хвилини обговорення:
— Речі, які нам належать, стають нашим продовженням. Те, що Маклюен згодом назве умовними протезами, які продовжують наше тіло. Ми перетворюємося на речі. Речі несуть наш відбиток. Прудон називає це посвяченням, коли певна наша власність стає святилищем нашого духу. Власник завжди присутній у своїх речах. Речі, як сотні перемножених аватарів особистості. Ми розсіюємося в речах, відроджуємося в них.
Денис підняв руку. Іра посміхнулася. От і добре, бо я вже загубив думку.
Обід знову перетворився на трапезу, що радше нагадувала спільний молебень, ніж поглинання їжі. Ми сиділи колом і говорили про кредити й неуспіхи. Здавалося, криза 2008-го разом із Помаранчевими тижнями 2004-го, а згодом і Євромайданом 2013-го були спільними травмами, що об’єднували й загартовували тих, хто втримався на поверхні. І якщо до Помаранчевих подій та Євромайдану ще могли виникати питання, то криза вже точно не оминула нікого. І кожен міг розказати десяток щасливих історій із нещасливим кінцем.
Хоч ми й сиділи на розкішних килимах із сузір’ями літер «а», відчуття було, ніби в компанії товаришів, що вибралися на природу.
Той день обговорень закінчувала «Загадка капіталу» Ернандо де Сото. Але це було продовженням попередньої розмови, наче й не було паузи на обід.
— Я хотів би продовжити думку Віктора та інших моїх колег, — сказав Павло, — де Сото повторює тезу про примарність власності. Зараз знайду цитату, — він занурився в роздруківки.
Денис підняв руку. Петро провадив далі:
— Певно, йдеться про цей уривок: «Власність — це лише поняття, ще одна умовність нашого життя, коли будинок переходить із рук до рук; у матеріальному світі нічого не змінюється». І трохи нижче: «Власність — це не сам будинок, а економічна концепція стосовно будинку, втілена в юридичних документах».
Ми працювали, як налагоджений механізм. У якийсь момент мені здалося, що все відбувається за прописаним сценарієм. Кожен наш рух, кожна репліка прописані заздалегідь. Ніби модератори чи хтось іще витягував із нас саме те, що було потрібно. Розбираючи той чи той фрагмент, ми доходили необхідних висновків. На мить запаморочилася голова. Реальність знову стала крихкою. Ламкою і дуже тонкою. Зайвий порух міг зруйнувати її, порушити баланс. Мені пригадався сон і Вовчик. Навіть здалося, що в осередді кімнати висить рот, який посміхається і щось до мене говорить.
— Прошу? — перепитую я.
— Вікторе, запитую, чи все гаразд? — на місці посмішки Вовчика проявляється вічно усміхнений Денис.
— Так-так, усе добре, — отямлююсь, — перепрошую.
— Гаразд. Можемо продовжувати.
— Ніч із Антигоною до добра не доводила, мабуть, іще нікого, — кажу, виправдовуючись. Кілька посмішок, як спалахи фотокамер, майнули за столом.
Ми далі обговорювали текст де Сото і його концепцію нерухомості, що слугує гарантом накопичення і перерозподілу контролю над соціумом — кожен прив’язаний до своєї конкретної адреси і до своїх розрахунків за споживання благ — вода, газ, тепло.
— Я хочу сказати про речі, які мене, може, і дивують, але більше лякають, — слово бере Алік. — Де Сото викриває існування двох світів. Не хочу зараз згадувати тут всує Платона і його світ ідей, але де Сото говорить про концептуальний світ. Паралельну концептуальну реальність: «У реальному світі активів, приміром, завод не ділиться, але в концептуальному світі взаємин приватної власності його можна розділити на будь-яку кількість частин». Це все, здається, очевидні речі, та від цих суспільних договорів стає лячно. Ніби всю систему створено для глобального намахування.
Іра підводить руку:
— Прошу, остання репліка.
Ніна інтуїтивно намацала нерв. Або просто отримала підказку невидимих сценаристів: