Ми все одно не встигли багато, але встигли хоча б налаштуватися на потрібну хвилю.
Сни — знову тривожні та не принесли відпочинку.
Снилася капличка. Величезна брила стугоніла, як серце. Качала невидиму кров і жорстокість, якими повнилася зсередини. Та мені не було лячно. Я вже був частиною цього кровообігу. Його мікроелементом. Невидима сила тягла мене до каплиці. Я не мав сил опиратися. Воронка засмоктувала. Ще мить і темрява.
За нею знову «Ретро ТВ».
На ранок депутат попросив 50 грамів віскі, щоби «зняти нічний стрес, бо не можна так працювати, а тоді ще уві сні всяку хєрню дивитися». Офіціянти доброзичливо відмовили.
Всі нарікали на тривожні сни і проклинали офіціянтів.
Модератори відчували загальний емоційний спад і втому. Вони знали, як цьому зарадити:
— Тема 4. «Конфлікти в суспільстві».
Першою того ранку була «Пелопонеська війна» Фукидіда. Текст, до якого я постійно повертався останніми місяцями, коли почався Євромайдан.
Гадаю, Фукидід, як ніхто, розібрався у людській природі ще у V столітті до нашої ери: «Більшість людей воліє мати репутацію метких крутіїв, але не чесних дурнів. Першим вони пишаються, а останнє вважають соромом». Причина всіх бід — жага влади, вкорінена в «зажерливості й шанолюбстві. Звідси й потяг до суперництва, коли люди сперечаються і чваняться. Направду, у голів обох міських партій на вустах красиві слова: «рівноправ’я для всіх» або «помірна аристократія». Вони стверджують, що борються за благо держави, а насправді ведуть лише боротьбу між собою за владарювання. Намагалися перемогти один одного, коїли злочини, а в своїй мстивості йшли ще далі, керуючись при цьому не справедливістю чи благом держави, а лише зиском тієї чи тієї партії».
Текст Фукидіда я перечитував багато разів. Як і кожен інший текст Семінару. Що глибше я занурювався у структуру «Астри», то значливішою для мене ставала історія про мелосців і афінян. Мелосців, які, обираючи між безпечним рабським ярмом Афін і війною, вибрали відкритий бій.
Того дня ми майже спокійно обговорили ще два тексти: «Про війну» Карла Клаузевіца та «Про право війни та миру» Гуго Гроція. Тексти, що теоретизували війну сухо, виважено і педантично.
«Війна — це акт насилля, що має на меті змусити супротивника виконати нашу волю», — каже Клаузевіц.
— Без м’яса, без людських жертв. Ніщо не має значення для імперії. Вона бере своє, кидає на амбразуру і вирішує свої дипломатичні проблеми, — відказує Ніна.
Слово бере Павло:
— Мені взагалі це теоретизування про етикет війни, яку можна вважати правовою, дуже нагадує наші ЗМІ. Все залежить від форми подання. Яку інтонацію обереш. Чи назвеш помилкову атаку своїх на своїх «дружнім вогнем», а могильні плити покажеш лише у стовпчиках статистики. Маючи таку суху теорію, можна спокійно підкорювати світ. І не зважати ні на що.
Петро підхоплює:
— У мене коротка репліка. Здається, спроби унормувати війну, перевести у сферу права безнадійно застрягли в минулому. Це — ще одна форма суспільного договору. Ілюзія впорядкованості хаосу, в якому живе людина.
Піднята рука Дениса.
— Дякуємо всім. Пропонуємо зробити паузу на обід.
— І продовжити обговорення, — додала Іра.
— О так. Ще той трешачок буде, — із притиском сказав Алік.
Найбільший конфлікт того дня назрівав під час обговорення ще одного українського тексту. Уривки з «Літопису» Самійла Величка.
Хоч ми й поїли, і пообідня важкість розлилася тілом, та обговорення відразу ж пішло на підвищених тонах. Денис не встиг запитати: «Хто хотів би почати розмову?», як Ніна взяла слово:
— Я воліла би почати з подяки організаторам Семінару. Завдяки вам, друзі, — вона підняла очі на Іру та Дениса, — я прочитала уривки цих двох текстів. Ну, Пилипа Орлика та Самійла Величка. І завдяки цим десяти сторінкам почала набагато краще розуміти локальну дупу, в якій ми живемо.
Ми вибухнули сміхом від офіційності її інтонації.
— Локальну? Це як? — крізь сміх перепитав Алік.
— Бо глобальна дупа постає вже з інших текстів. А тут уже або напитися, або застрелитися. Третього не дано, як казали класики.
Ще одна хвиля сміху.
Піднята рука Дениса:
— Прошу, давайте заспокоїмось.
— І спробуємо поговорити про текст, про який, як показує наш досвід, дуже складно говорити спокійно, — додає Іра. Це був чи не єдиний раз, коли модератори дозволили собі оцінні судження.