— Не думаю, що текст потрапив не в ті руки...
— Я не це мав на увазі, — встряє Павло.
— Прошу. У вас уже був час для висловлення, — обрубує Денис.
— Мені здається, що в Україні, де в центрі столиці досі стирчить пам’ятник Леніну...
«Сподіваюсь, недовго йому лишилося», — чомусь промайнуло у свідомості.
—... і ще болить ця вся історія, не можна просто так узяти і з холодним розумом прочитати і сказати: «Тут нормально, а ось тут уже перегнули».
— Прошу, не замикайтеся, говоріть до всіх, — Іра м’яко спрямовувала розмову.
— У мене все, — кидає Марина.
Павло втрачав авторитет. Петро намагався врятувати ситуацію.
— Гадаю, Павло просто не розрахував час і не зміг висловити всі свої аргументи. Погоджуюся з Мариною. Та все ж хотілось би розвинути думку Павла і не зациклюватися на переказуванні сімейних історій. Суперечливість маніфесту і вибуховість ідей, закладених у ньому, особливо виразні з другої половини тексту: «У пролетарів немає нічого свого, що треба було б охороняти, вони повинні зруйнувати все, що досі охороняло і забезпечувало приватну власність»... Це як? Я хочу запитати ще раз: це що таке?
Денис підвів руку. Ніхто не просив слова.
— І вже наприкінці, — провадив далі Петро, — серед 10 пунктів, кроків, що їх треба здійснити. Наприклад, четвертий пункт: «Конфіскація майна всіх емігрантів та бунтарів». Це як узагалі? Ми тут говорили про владу більшості. То це вже навіть не влада більшості, а відвертий фашизм. Дякую. У мене все.
Пауза.
І далі були сімейні історії. Про бабусів-дідусів, людей іншої епохи, які не розуміють хаосу сьогодення. Про батьків, які з пекучою ностальгією згадують радянський час і зарплатню, на яку можна було дозволити собі все. Все, що можна було знайти на порожніх полицях магазинів. Був і Голодомор, і дисиденти. Короткими чергами, по 45 секунд, історії болю, замовляння сімейних травм, вистрелювали з одного кінця круглого столу в інший.
Я попросив слово останнім:
— 45 секунд, — попередила Іра.
— Хотів зачитати початок маніфесту. Фраза, що передає всю суть нашої історії: «Історія всіх спільнот, що існувала донині, була історією боротьби класів». І тут само, — провів пальцем по роздруківці, — розшифровка — «Вільний і раб, патрицій і плебей». Той, хто утискає. І той, кого пригнічують.
Дивлюся на Дениса, він призупиняє годинник. Часом і модератори ставали на наш бік. Невільники, які допомагали іншим рабам.
— У цих словах — уся суть. Не мрій про свободу. Не мрій про рівність.
Все вигадка.
Все ілюзія.
— І вже в кінці: «Політична влада — це організоване насилля одного класу для пригнічення іншого». Неважливо, що між цими фразами 70 чи скільки там років життя наших рідних і ще 20 років розхльобування після. Важливо, що в цих словах увесь Дарвін, уся еволюція і спроби впорядкування хаосу.
Вони були моїми. Я режисував їхні думки. Говорив їхнім голосом.
— Й останнє питання перед смачним обідом: чи принесла хоча б одна революція те, що від неї чекали? Чи дала вона бодай щось, окрім насилля і хаосу? Чи було від неї щастя, крім перерозподілу ринків?
Пауза. Мовчання.
— От і я так думаю, — кажу зовсім тихо. — І я так думаю.
За обідом наше сімейне коло продовжило обговорення. Жінки хотіли мені догодити. Запитували, що покласти в тарілку. Навіть у малій групі, як наша, мав бути свій лідер. Тимчасово старший у родині. Навіть якщо ще кілька днів тому він був ніким. Просто ганчіркою, якою витирали черевики. Мама, дідусь, Влада, Адвокат, Стоматолог здавалися такими далекими. Привидами минулого життя. Лише Вовчик був десь зовсім поруч. Я відчував це.
Після обіду до певної хвилини все йшло спокійно. Через «Дорогу до рабства» Фрідріха-Августа фон Гаєка ми вивели формулу успішної революції. Все банально: почни з себе. Успішною могла би бути тільки власна революція особистості, коли духовний розвиток певного індивіда досягає захмарності за дуже короткий період. Очевидно, ми надихалися нашим досвідом Семінару.
— Коли фон Гаєк каже: «Ми готові прийняти будь-яке пояснення кризи, яку переживає наша цивілізація, але не можемо припустити, що ця криза є наслідком принципової помилки, яку ми скоїли власноруч». Коли читаєш ці слова, то всередині закручуються вже зовсім інші механізми власної відповідальності, — депутат чи не вперше взяв слово і говорив без своєї напускної маски можновладця. Був просто ще одним семінаристом — як усі.
— Так, тут ось ця проблема відповідальності за наші вчинки і помисли увиразнюється. Хай пробачать мені модератори, але, здається, це одна з тих фішок, які нам передусім хочуть забити у свідомість. У фон Гаєка: «Певно, англійцям особливо складно зрозуміти, що ідеї та людська воля зробили цей світ таким, як він є». Гадаю, українцям буде ще складніше це втямити, — взяв слово Петро.