«Астра», як завжди, грала на тонкій межі. І той, хто готовий був критикувати всіх до останнього патрона, сам був сліпим і не бачив істини.
У фон Гаєка я віднайшов назву хвороби, якою захворів за кілька років і яка привела мене сюди: «Одвічна хвороба: бунт індивіда проти виду».
Іра зупиняє час.
«ДНК: секрети життя» Джеймса Вотсона ми обговорили натхненно. Настільки натхненно, наскільки куховарки спроможні говорити про управління країною. Як доконечні аргументи наводилася народна мудрість: «Гена пальцем не задавиш». Одначе питання формування нашої свідомості й ролі спадковості в цьому лишалося суцільною таємницею. Зрештою, шукаючи компромісу, Павло вивів формулу:
— Я думаю так, що на наше формування впливають три фактори: 30% — гени, 30% — середовище, 30% — фіг його знає.
— А ще 10%? — втручається Петро.
— А 10% — це цілковита випадковість.
Хоча Нобелівський лауреат Вотсон і каже, що «ми не маріонетки, які повністю контролюються нашими генами», — та ми все одно невільники. Раби від народження. І кожне повторення його слів робить нас іще більшими рабами.
Зазвичай о цій порі ми вже мали би клопотатися виставою. Але того вечора, щойно ми почали збиратися, Денис сказав:
— Шановні учасники Семінару. Дуже перепрошую, але ми ще не закінчили.
Всі здивовано завмерли.
— Сьогодні ми маємо ще одне незвичне завдання для вас. Просимо, займіть свої місця.
Хтось зметикував і вже заглядав, яка ж тема буде наступною:
— О, ні. Тільки не це. «Цінності та божественне», — промуркотіла Марина. — Ми хоч не будемо зараз, як сектанти, братися за руки і один перед одним вихваляти свою віру?
— Прошу, займайте свої місця, — ласкаво відповіла Іра.
— Отже, сьогодні п’ятий день нашого марафону, — Денис явно прагнув пограти у Юхима Євгеновича й поговорити більше, ніж того вимагали обставини, — і вже відчуваються певна напруженість і втома. Однак є найважливіше — сформована група, в якій уже налагоджено свою систему взаємин і ролей. Ми підходимо до одного з найважливіших етапів Семінару, — Денис закінчив урочистою інтонацією, якої Іра не підтримала.
— Прошу розрахуватися на перший, другий, третій. Почнімо з вас, Петре, — сказала Іра.
Розрахунок швидко облетів круглий стіл. Двоє-троє збилися, що ніби за сценарієм розрадило настрій. Як я побачив згодом, така ситуація повторювалася на кожному семінарі.
— Дякую. Тепер ми спробуємо нову форму обговорення. Три групи по 7 учасників. Відштовхуючись від текстів, що формують тему «Цінності та божественне», а це — «Дхаммапада» Будди, уривки зі «Старого Заповіту», «Святе благословення від Матвія» з Євангелія, сури «Корану», просимо вас скласти перелік цінностей, які є загальними для нас усіх і з якими ви, як група, погоджуєтесь. І готові їх відстоювати.
Хоч би якими генеральними директорами були семінаристи, але майже одночасно всі вибухнули запитаннями.
Іра спокійно повторила завдання:
— Ви можете використовувати тексти або ні. Але маєте, як група, перелічити цінності, що об’єднують вас усіх. Домовтесь між собою, хто яке приміщення займає. Знайдіть, хто належить до вашої групи за номерами. На все у вас 45 хвилин. Час пішов.
Секунда повної тиші. І за мить вигуки:
— Перші, перші! У кого перший номер?
— У кого третій?
— Що? З другої нема нікого?
Наша група зайняла актовий зал. Вже звичне для нас місце обговорень. Хтось запропонував сісти на сцені. Ми сіли маленьким колом, маленькою «Астрою», що мала генерувати нові знання й думки.
Наша присутність на сцені створювала дивне відчуття награності всього, що ми говорили. До групи потрапили всі знайомці, яких я вже не раз згадував у своїй розповіді.
Відразу ж утворився повний хаос. Особливо Петро заїдався з Мариною. Жодного взаєморозуміння, наче й не було п’яти днів продуктивних дискусій.
— Я просто пропоную поставити на початок списку любов. Хіба це не цінність? Хіба вона не об’єднує...
— Яка нахер любов? Що ти мелеш? Нахера вона? Хіба це цінність? Це все — рожеві соплі, що вона може когось об’єднати і зробити світ кращим, — відрубав Петро.