На десятій хвилині метань по сцені та кричання одне на одного Ніна не витримала.
— Стоп-стоп-стоп. Давайте поставимося до цього, як до завдання.
У Марининих очах сльози.
— Спробуймо домовитись. Як почали домовлятися, коли працювали над виставою, — Ніна глянула в мій бік. — Від нас їм потрібен компроміс, наше вміння домовитися.
— Зрозумій, це ж цінності. За них можна і морду набити, — відповів Петро, зблиснувши скельцями.
— Правильно. І я так кажу. Тому давайте домовлятися. Марино, ти як?
Вона кивнула.
— Гаразд, ти слідкуватимеш за часом. Модеруватиме Віктор.
— Знову він? — із кривою усмішкою перепитав Петро.
— Давай ти. Без проблем. Зараз нам просто треба виконати завдання. 30 секунд на репліку.
— Тільки перечитаймо тексти, 5—7 хвилин, — запропонував я.
— Чудово, — каже Ніна. — Ділимо тексти між собою. Шукаємо цінності й обговорюємо їх. Якщо всі підтримають, то приймаємо. Ок? Марино, записуй усі пропозиції, які почуєш.
Далі був суцільний колаж, пласти реальності знову перемішувалися між собою. Енергія вибухала невидимими тайфунами.
— «Будівники каналів пускають воду, стрільці підкорюють собі стрілу, теслярі — дерево, мудреці ж стримують самих себе».
— І що?
— А нічо. Може, це смиренність?
— «Хто дивиться на світ, як дивляться на бульбашку, як дивляться на марево, того не бачить смерть». Не знаю про що це, але мені подобається.
— Мені теж, — підхоплюю я. І тільки по кількох роках зрозумію істинну цінність цих слів.
— Ну, що? Погнали по заповідях? «Шануй свого батька та матір свою! Не вбивай! Не чини перелюбу! Не кради, не свідкуй неправдиво на свого ближнього!» Далі вже не так важливо.
Марина ледь встигає записувати.
— Ага, тут далі Нагірна проповідь. Я не дуже бачу цінності, але «блаженні вбогі духом». Тут ще про дотримання заповідей. Знову про перелюб. Ще тут таке чудове є: «Коли праве око спокушає тебе, його вибери і кинь від себе: бо краще тобі, щоб загинув один із твоїх членів, аніж»... Далі вже неважливо. Знову прощення, знову не противитися злу. Ага, от знайшов. Оце точно важливо: «Тож усе, чого тільки бажаєте, щоби чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви». Тільки не знаю, як це все оформити в цінності.
Марина кивала головою і записувала.
— Лишилося 10 хвилин.
— Ок! Останнє, що пощастило знайти: «Не вбивайте ваших дітей через страх збідніти», «Не наближайтеся до перелюбу», не піддавайтеся гордині, давайте милостиню... Е-е-е. Якщо спрощено, то бийте неслухняних жінок. І після цього — не ображайте і не будете ображені. Щоправда, не знаю, як це в’яжеться з «бийте жінок».
— Стоп, у нас обмаль часу, — беру слово. — Марино, озвуч список. Що вийшло?
У Марини тремтять руки. Голос не слухається.
— Перше у нас прощення. Це цінність?
Тиша. Фізично відчуваємо, як спливає час. Кожен згадує своє та не може переступити через свої спогади і свій біль.
— Давай пропустимо поки що, — кажу зрештою.
— Друга — смиренність.
— Херня, давай далі, — не витримує Петро.
— Щось про бульбашки і розуміння ілюзорності світу, — веде далі Марина.
— Прикро, але з цього цінності зліпити ми не зможемо, — відповідає Ніна.
— Повага до батьків.
— Так!
— Не питання.
— Гаразд, усі погоджуються із цим, — кивання Марини, вона обводить у рамку «Шануй свого батька та матір свою».
— Не вбивай, — провадить Марина.
— Гадаю, із цим теж усі погодяться... — кажу я.
— Ні, це не цінність, — перебиває Петро.
— Як ні?
— А так, — темп його говоріння пришвидшується, відчуваючи обмеженість часу. — Бо якщо хтось влізе до мене в квартиру, я не збираюся просто стояти і чекати, коли він усе винесе. А тоді ще й другу щоку йому підставляти?!
— Не чини перелюбу, — глухим голосом перебиває його Марина.
— А це? Що за цінність? Якщо дружина чи чоловік немощний, не може задовольнити свого партнера, чи вже просто його не любить, а діти тримають їх? Як із цим...
— Не кради! — викрикує Марина.
— Якщо моя родина буде голодною, я вкраду. Я вб’ю!
Марина плаче.
— Це триндець, — каже Ніна, — виходить, жодні вищі закони і цінності не мають жодного значення? Виходить, усе ілюзія?
Ще одна пауза мовчання. Схлипи Марини.
— Принаймні з одним ми погодилися. Про батьків. Марино, скільки часу? — намагаюсь опанувати ситуацію.
— 5 хвилин, — шмаркає у відповідь Марина.
Переформатування душі за сорок хвилин. Наче стрибок із банджі — затяжне падіння, в якому ти вже нічого не контролюєш. І все залежить лише від ненадійної страховки, що створює ілюзію безпеки й прив’язаності до чогось більшого та безпечного.