— Винна, — каже Петро.
Йде далі амбаром. Його голос несе смерть.
— Винна!
— Винен!
— Винен!!! Винннна!!!
Вироки зливаються в єдиний гул. Тіла розхитуються в повітрі.
Доходить і моя черга.
Петро лиш на секунду підводить на мене очі і кидає:
— Винен!
За мить я в повітрі. Але не помираю. Просто відбувається миттєвий перехід від життя до смерті.
Безвільне неслухняне мертве тіло, в якому ще жевріє свідомість.
Падає останній табурет. 20 екзотичних фруктів, що втратили життя.
Петро насвистує.
Чутно порипування балок, на яких ми гойдаємося. Западає тиша, в якій — шурхотіння пилу в повітрі, дзижчання комах, потріскування скла, крізь яке пробивається сонячне проміння. І шкряботіння, з яким волосся й нігті виростають із наших тіл.
З’являються Іра і Денис. Обережно знімають тіла. Ми нічого не відчуваємо, не говоримо. Ми мертві, але ми є. Ми ще пов’язані з цими нікчемними тілами.
Модератори, як плакальниці, схиляються над кожним тілом. Шукають пульс.
— Все добре, добре, — шепоче Іра, заспокоюючи чи то нас, чи то себе.
Петро виводить мелодію на новий виток.
Останньою знімають Ніну, яка й неживою нагадує вугіль, що продовжує жевріти. Ладна спалахнути за першої ж можливості.
Петро, Іра та Денис стають навпроти накресленої на підлозі фігури. Беруть табурети, закидають зашморги на шию. Піднімаються на стільці. Одночасно роблять крок уперед.
Табурети з гуркотом падають.
Від землі відклеюється пласка біла фігура тіла з розкинутими хрестом руками. Ледь помітне сяйво німба над головою.
Фігура беззвучно плескає в пласкі долоні.
Десь згори лунає лагідний і ніби усміхнений голос Вовчика:
— Добра робота.
Не знаю, що було гірше — нічні блукання лабіринтами жахів чи ранок під музику «Ностальжі-ТВ». Можливо, вони всі давно померли — Кобзон, Повалій, Пугачова, Леонтьєв — і то показують їхні мертві, набальзамовані тіла, що змушують сіпатися під електричними розрядами.
Після нічних жахіть і вчорашніх стресів тіло розбите. Ніби вийняли душу, витрухнули її, а повернути на місце не змогли.
Це я побачив і на обличчях семінаристів. Кожен рух віддавав болем. Наче душа натирала тілу, яке набрякало болісним мозолем.
Лише Петро насвистував і сяяв добрим гумором.
Найбільше всі боялися вистави, і тільки Ніна казала:
— Не бійтеся, прорвемось.
— Останній день нашого семінару. Вітаю! Ми майже на фініші, — відразу взяв урочисту інтонацію Денис.
Останній блок, звісно, був квінтесенцією всього, про що ми думали і говорили впродовж тижня. «Відповідальність: лідерство, влада та суспільство». Чотири тексти, що розставляли необхідні акценти в нашій свідомості.
Того ранку особливо пам’ятними були два обговорення.
Приміром, «Державець» Макіавеллі, звісно, міг і мертвого розворушити і змусити з ненавистю до всіх відстоювати свою думку.
— Це збірник найгіршого, що тільки є у владі. Вертлявість і здатність викрутитися з будь-якої ситуації. Це текст, який каже кожному смертному — «ти гівно». А безсмертний чи, принаймні, той, хто себе таким уважає, і так сприйме цей текст за інструкцію до дії. — Ніна вистрелювала словами, і зараз мені просто страшно, наскільки близько вона підійшла до істини.
Алік узяв слово:
— У мене таке враження, що наші вже поставляються з прошивкою системи «Макіавеллі». Чи просто це такий ген у їхній професії, в їхньому покликанні, — Алік точно не мав на увазі депутата, однак наші погляди мимоволі ковзали по ньому. — Якщо у повії, кажуть, є принципи чи хоч би свої поняття, то в політика — повна безпринципність.
Депутат просить слово. Але не його черга.
— Я теж хотіла підтримати друзів, — Марина була першою, хто зужив це слово, а не «семінаристи» чи «колеги». — Я собі вирізнила кілька цитат. «Державець повинен набути навички відступати від добра і користуватися цим», «Вчинивши кілька розправ, він виявить більше милосердя». І трохи далі: «Від хаосу, породженого стражданнями та вбивствами, страждає все населення, натомість від покарання страждають лише окремі заколотники». І моє улюблене: «Державець повинен утриматися від зазіхання на чуже майно, бо люди радше вибачать... вибачать смерть батька, ніж утрату майна». Дякую.
Слово взяв депутат.