Алік швидкими мазками наносить на панно чорну фарбу. З нізвідки проступають обриси міста, привид-мегаполіс, жахливий левіафан.
За мить увесь простір сконструйовано — Антигону та Ісмену затиснуто між двома привидами, білим і чорним, які визначатимуть їхній вибір.
Ніна з перших слів перейшла невидиму межу між реальністю і вигадкою, прийнявши маску Антигони: «Ісмено рідна, сестронько улюблена!» Марина розгубилася від її нового голосу, її інтонацій, однак Ісменою тягнулася до старшої сестри.
Виповзаючи назустріч одна одній зі своїх камер, сестри говорили про Полініка, про Креонтову заборону. Антигона в запалі боротьби:
— Чи допоможеш брата поховать?
— Як поховать? Та це ж нам заборонено!
І тоді був погляд. Погляд, яким Антигона дивилася на Марину. В її очах — сила та усвідомлення своєї місії, зверхність щодо будь-яких заборон та обмежень. Як злим духом, Ніна пройнялася Антигоною.
— Велінь богів ніколи не зневажу я, а й громадянам побоюсь перечити, — слухняна Ісмена, яка зробила свій вибір покори, не могла переступити межі, накреслені злостивим указом Креонта і обрисами тіла Полініка.
Цієї миті грянув хор. Менеджери вищої ланки, закручені у простирадла, мов у лазні, вступили єдиним голосом. Звук линув з-поза куліс, з обох боків, і зливався в єдиний потік. До кінця не розуміючи слів і тонкощів античної міфології, вони отримували свій кайф від командної роботи. Коли твій голос і твоя відповідальність зливаються з іншими та набувають нової потужності. Громом лунав речитатив:
Але гляньте, он син Менекеїв Креонт,
Що підданців новітніх новим владарем
Став із волі безсмертних, підходить до нас.
І тільки зараз, написавши ці рядки, я розумію істинне значення цих слів, пазурів безсмертних.
На сцені з’являється Креонт, загорнений у багряну туніку, мов би просотану кров’ю. Гордовитий погляд, жорсткість у насуплених бровах і стиснутих губах, у зблискуванні скелець, чого раніше ніхто не помічав на обличчі Петра.
— Мужі фіванські! — Креонт, мов висічений з граніту античний величний герой. А радше — диктатор. — Але людину складно розпізнати нам, її всю душу, і думки, і наміри.
Кам’яним Креонт виростав понад примарним містом. Кожним словом утверджуючись у своїй владі, він піднімався сходинками побудованої на сцені ієрархії держави. Щабель за щаблем, долаючи дерев’яні клітки, кам’яніла його велич. Антигона та Ісмена, загнані у свої клітки, проводжали його поглядом і щулилися від удару і гуркоту, що супроводжували поступ Креонта. І з кожним кроком його багряна туніка розпускалася, довшала, перетворюючись на багряний потік, шлейф крові, що тягнувся за диктатором. Коли він виголошував вирок тілу Полініка, в його очах палали каганці ненависті:
— А Полініка, що хтів свою вітчизну всю дотла спалити і кров’ю прагнув братською упитися, а хто лишивсь — у рабство повигонити, — не вільно ні ховати, ні оплакувать, лише без похорону, на поживу псам і хижим птахам на поталу кинути, так ухвалив я, — останні слова цідилися крізь зуби, з верхівки влади, куди смертним уже не сягнути. Лише владарі та безсмертні боги на тих висотах мають місце.
І простягають владу над черню.
На сцені з’являюсь я. Точніше, моє обличчя, що транслюється на місто. Я — стражник, носій лихих звісток і новин — чорних, як вороняче крило. Я поза подіями, однак я — рушійна сила історії. Сидячи за пультом і управляючи виставою, я вивів своє зображення як скайп-конференцію з Креонтом. Я — анонім, ніхто, імені мені немає. Я — віртуальний привид, що розпадається на електрони й пікселі. Я бачив, що хтось ослухався наказу Креонта.
— Хоч видно труп, був не цілком заритий він, від скверни пилом був посипаний, та ні від псів, ані від звіра дикого, які терзали б тіло, ані сліду там.
Я глянув на Юхима Євгеновича, він посміхався. Колишні семінаристи затамували подих.
У Креонтових очах — бісики безумства і параної. Наближаючись до божественної висоти, починаєш оглядатися, чи не дереться хтось за тобою вгору:
— Як в похороні винного не знайдете й мені тут перед очі не поставите, вам смерті буде мало, вас живими повішу.
Страх. Креонтова сила підкорює волю. Відчуваю справжній страх і мені не треба акторської потуги для гри. Креонт дивиться просто на мене. Велична фігура на горі вселенської башти, брухту і кісток, на якій вона побудована.
Вступає хор, я розсіююсь над містом, розпадаюсь на пікселі.
Антигона виповзає з келії. Стає навколішки і починає краєм своєї туніки стирати обриси тіла брата на підлозі. З кожним рухом Антигони зникає він із цього світу.