Рука Аліка-Гемона, сина Креонта і нареченого Антигони, виводить над містом чорною фарбою обриси тіла Полініка. Ненависть і гріхи коптять блакитне небо, зловісним смородом зависають над полісом. Рука креслить лихі пророцтва на стіні. Прокляття чорними хмарами збирається над людьми, що переступили закони божі.
— Що вона — не дитя Антигона? Ой нещасна-бо ти! О Едіпа, нещасного батька, дочка! Що з тобою, скажи? В чім винують тебе? — хор розриває реальність громом запитань.
Об’єктив моєї камери схоплює Антигону, обмежує її свободу, ув’язнює в рамку кадру. Виводжу трансляцію на місто. Кожен знатиме, хто ховав тіло Полініка.
Хор навісніє стихією:
— І невже-бо ти царські закони так безумно посміла порушить?
Тиша, в якій лиш голос мій:
— Ось та, що злочин учинить насмілилась. — Я вартовий. Рушій історії, — і мертве тіло поховала.
Креонт веде поглядом, хоче розгледіти дрібних, мізерних людей біля підніжжя його влади.
— Яким же чином, де її захоплено?
— Вона ховала тіло, — от і все тобі. Схилившись над тілом непохованим, вона ридала тужно, проклинаючи всіх, хто так із мертвого знущалися. Ми кинулися до дівчини й затримали, але вона нітрохи не злякалася.
Ніна підвела голову і дивилася на Креонта.
— Допитуєш — вона не відмовляється, — мені гидко від слів, що проходять крізь мене, я медіатор. Слова прориваються у світ, зло, якому треба мій голос.
Антигона схилила голову, чи то від утоми, чи від тягаря жаху.
— Чи признаєш провину, чи зрікаєшся?
— Нічого не перечу — я зробила це, — Антигона підводить очі.
— Ти знала, що робить це заборонено?
— Так... Як не знати? Скрізь це оголошено, — голос, як криця, червона літера «а» палахкотить жаром.
— І все ж наказ переступить посміла ти?
— Його ж не Зевс з Олімпу сповістив мені, і не богів підземних правда вічна, що всі закони людям установлює, — Антигона встає з колін. — Не знала я, що смертних розпорядження такі могутні, що переступать могли богів закон одвічний, хоч не писаний, — здається, тінь Полініка стає чорнішою, прірва розчиняє реальність у смутку і жасі. — Не хтіла я, людських велінь страхаючись, відповідати потім перед вічними богами.
Їхні погляди перехрещуються, б’ються невидимими мечами.
— Убий мене, чого ж ти хочеш більшого? — пауза, мить тиші. — Любить я народилась, не ненавидіти.
— Зійдеш в Аїд — і будеш там братів своїх любити, я ж не скорюся жінці, поки житиму.
Ісмена виповзає зі своєї камери:
— Я винна і, якщо сестра погодиться, прийнять готова й кару за провину ту. — Марина з тріскотом влазить в роль, маска Ісмена сповзає, здається, ілюзія реальності розсіється, — О, сестро, не безчесть мене й дозволь мені з тобою вмерти, ушанувавши вмерлого.
— Не вмреш, — як не доторкалася. Доволі, коли я умру, — відрубує Антигона.
— Невже, нещасна, мук не поділю твоїх?
— Ти — хтіла жить, я — смерті прирекла себе. Мужайсь, тобі ще жити, а моя душа вже мертва, тож і послужу померлим я.
Вже зараз, не відмивши їхню кров з моїх пальців, коли записую ці рядки, розумію, що насправді мав на увазі Софокл. І в якому суспільстві мерців, Аїді на землі, прирекла «Астра» нас жити. І який нищівний сарказм закладено в уста Антигони, яка від народження була слугою живих мерців. Як і ми.
Як і ми.
— Невже ти стратиш наречену синову? — відчай Ісмени нарешті продирається крізь Марину.
— Є ще багато інших нив для оранки. Не хочу жінки синові поганої.
— Невже у свого сина відбереш її? — не відступає Ісмена.
— Ні, Аїд скасує одруження.
Виходить Алік, йому страшно. У масці Гемона, сина Креонта, йому затісно. Хоч вона й невидима.
— Мій сину, чи на батька гнівишся ти за вирок для своєї нареченої? Чи залишусь я завжди любий синові?
— Порадами розумними мене ведеш ти, і за ними я іду.
Креонт нагорі владної ієрархії, як хижак на вищих ланках харчового ланцюга. Абсолютна влада в його руках.
— Кого поставить місто, треба слухати в найменшім — правий чи несправедливий, — Креонт, добрий батько, мироточив банальностями, повчаючи Гемона. — Тільки ті з біди рятуються, хто вмів своїм начальникам коритися.
— Ти поглядом єдиним наганяєш страх на тих, хто міг би в чомусь докорить тобі. Мені чувати нишком вже доводилося, як всі у місті цю жаліють дівчину, — з кожним словом Гемон міцнішав, брав гору над пухким тілом Аліка і його розніженою свідомістю. Голос Гемона продирався в реальність. — Не думай, що лише в твоїх словах є правда, і ні в кого більш нема її. Кому здається, що лиш у нього розум є, й душа, й дар слова, в того, як роздивишся насправді, то немає нічогісінько.