Мій вихід. Вісник, котрого ненавидять всі. Я — голос, що століттями рухає історію вперед:
— Здавалось, можна заздрити Креонтові — він землю Кадма врятував від ворога, і владарем єдиним став над нею він, і квітнув щастям у вінку дітей своїх. І от — усе загинуло, — з кожною секундою, з кожним словом морок стікав повільно вниз, на місто, поглинаючи мою проекцію. — Хто радості в житті позбувся, неживий для мене той, лише бродячим трупом я б назвав його.
Від хору відділяється голос:
— Яку ж біду цареві ти звістить прийшов?
— Це — вість про смерть. Але живий, хто винен в ній.
Морок і чорнота говорять мною.
— Хто ж винен? І загинув хто? Кажи мерщій, — не відступав від мене голос.
— Гемон загинув — від своєї вмер руки. Вбив сам себе, на батька злий за дівчину. Як очевидець, не втаю нічого я, — запускаю ще одну проекцію, підготовлену Аліком. — Прийшли на пагорок, де псами безпощадними розтерзане, в ганьбі валялось тіло Полінікове.
Багряні краплі крові стікали по стіні. Повільно, крапля за краплею, ніби саме місто кровоточило. Великий поранений звір стікав кров’ю з сотень дрібних ран.
— Із рідної землі насипали могилу і до кам’яних покоїв ми пішли Аїдової нареченої.
Цифрова кров омивала тіла й тіні історії, що не могла перетворитися на міф, а була реальністю. Завжди живою реальністю.
— У підземеллі темному побачили ми діву, що повісилась, петлю зв’язавши з покривала верхнього. А поряд Гемон, труп милий обнімаючи, оплакував загибель нареченої, нещасний шлюб свій і жорстокість батькову.
Кров затоплює місто.
— Юнак побачив нас, ні слова не промовивши, лиш дико глянувши, із піхов вихопив свій меч двосічний. Ледве врятувавсь отець, вбік швидко відхилившись. — Я вісник. Я морок. Я кров. Я правда. — І на себе шал свій обернувши, груди простромив собі мечем; бездольний і напівпритомний вже, обняв він мертве тіло нареченої та краплі крові з останнім подихом пролив на лице біле вмерлій дівчині. Труп біля трупа — так вони лежали там.
Кров ось-ось перехопить через край, вихлюпне з проекції, розтечеться сценою. Смерть — голодний звір. Наступної миті кров перетворюється на багряне полотно, що розвивається у повітрі. Багряне полотно, що вкривало тіло Креонта і кривавими хвилями жорстокості накривало інших.
З’являється Креонт. Зіщулений, розбитий. Туніка його вже не така велична, здається завеликою і важкою для нього.
— О гріх тяжкий... Похиб розуму нерозумного, смертоносний гріх упертості! Жалюгідні ви, мої задуми! Сина юного юна смерть взяла — горе, горе нам — ти пішов од нас і загинув ти, та не винен ти — винен я у тім! Збагнув я правду, нещасливий. О горе, радість всю мені розтоптано, о марна марносте жадань і прагнень всіх!
Місто вкрите тунікою Креонта, багряним саваном.
— О кому ж би я між усіх людей цих провин тягар міг накинути? Сам убив тебе, — безталанний я, — мовлю правду всю.
З кожним словом Креонт зникав. Розсіювався, повертався в тінь. Диктатор ставав людиною. Петро повертався до життя.
— Більш нема мене тепер. Хай же з’явиться мій останній день!
Креонт в останньому подиху шалу трощить конструкцію влади, збудовану власними руками. Меблі з гуркотом розплати і помсти падають на підлогу. Тріщать основи, порипує світобудова. Реальність крихка, мов перший лід. По стінах ходять тіні давнього ритуалу поклоніння богам і усвідомлення нікчемності людини перед обличчям вічності й безсмертя. І своєї долі.
Рокоче хор:
— Майбутнє — все в руках богів. Облиш молитву — від нещасть нам посланих, ніколи смертним не врятуватися.
Креонт сидить на руїнах влади. Потрощено на скалки меблі. Пошматовано багряну оббивку з літерами «а» — шматки розтерзаного звіра.
— Відведіть мене, божевільного, — я ж убив тебе, рідний сину мій. — З кожним подихом життя полишає Креонта. — Все, що мав — згубив, лиш нестерпної долі впав тягар на чоло мені.
Розгублений погляд Петра, ніби до нього повернулася свідомість, відійшло потьмарення, і одержиме демонами тіло стало нарешті ним.
Хор гримить останні слова, важкими ударами добиваючи свідомість. Підкорюючи нас своїй долі, вкотре роблячи рабами та жертвами правічних творців:
— Запорукою щастя лиш мудрість одна може стати, й нікому не вільно богів зневажати.
Катарсис накрив нас. Тіло трясло, як від оргазму, найпотужнішого оргазму, що його може відчути не тіло, а душа. Виступили сльози, і ми розуміли лише одне — ні тіло, ні свідомість не належать нам. Щось усередині нас саме вирішувало, як поводитися і що робити. Сльози пропікали, мов язики вогню очищення.