Оглушливі оплески кількох глядачів не могли нічого додати до наших переживань. Іринина посмішка промовляла набагато більше за слова.
Таке буває раз на все життя. Реальність відкриває пащеку, і ти бачиш пащеку, розуміючи свою нікчемність перед обличчям незбагненного.
— Браво! — вигукували глядачі.
Ми неначе прокинулися від глибокого гіпнозу, не розуміючи, що з нами сталося насправді.
Юхим Євгенович посміхався особливою посмішкою, як учитель після відкритого уроку, під час якого учні примудрилися не облажатися. І навіть змогли справити правильне враження.
Чиї голоси говорили через нас? Ким ми були? Наскільки реальними були ті тіні, що їх ми бачили? Їхнє кружляння? Чи направду ритуал? І чи може людське тіло переживати такої потужності катарсис? Чиє життя ми проживали? І найважливіше — яку силу ми випустили в цей світ?
На мене, у пошуку відповідей на ці питання, попереду чекав іще складніший шлях, ніж пройдений до цього.
Коли хтось із глядачів закликав режисера, я вийшов уклонитися. Хоча мене пропікало усвідомлення, що ніякий я не режисер, а ще одна маріонетка в руках незрозумілих сил. Все здавалося таким дивним, що я гнав подалі ці думки. Як і всі інші.
Як і всі ми.
Потім, нарешті, був алкоголь. Багато алкоголю. Вечірка нагадувала прощання піонерів у таборі. Але, на відміну від дітей, ми виконали свої обіцянки — ми зустрічалися, телефонували одне одному і познайомилися з іншими, покаліченими «Астрою» учасниками семінарів. Душевні інваліди, ветерани філософських боїв, яким семінар давав дещицю істини. Вони втрачали спокій, готові воювати за суспільне благо і робити добро. Але що далі, то більше ставали рабами правічного порядку.
Юхим Євгенович приязно посміхався, відповідав на всі запитання тісного кола, що його обступило.
Я стомлено розвалився на дивані. Алкоголь відразу вдарив у голову, і я розумів, що краще помовчати, щоби не бовкнути зайвого. Поруч сів Жора.
— Ну як? — тільки й запитав він.
Я не міг дібрати слів. Це можна було передати лише матюком, але язик не міг вимовити і цього.
— Розумію, — сказав Жора, — у мене самого ще той триндець був. Найхеровіше буде не завтра, не з похміллям. Найхеровіше буде післязавтра, коли ти опинишся вдома. У звичайному світі.
Я дивився на нього і намагався зрозуміти, який із двох Жор до мене зараз говорить.
— Коли ти зрозумієш, що всі інші сплять. І їх неможливо розбудити, — два Жори говорили одночасно. Реальність знову не була стабільною, вона перетікала, її межі розтягувались. — Неможливо розбудити, — ще раз повторив він.
Я озираюсь крізь роки на себе тодішнього — нікчемного авантюриста, який дивним чином отримав перепустку у вищий світ. Обпікся справжнім знанням, що його жоден нобеліат не зміг би дати. Усвідомлення, що удар об бетон реальності вже буде зовсім скоро, пробирало сильніше за випивку. Ні нормальної роботи, самі лише схеми і афери. Ні нормальних стосунків. Комплекси, закладені Владою, не витравиш так просто, хоч би яким таємним знанням володів. Ні нормальної родини, де цей довбаний батько не був би, він мав здохнути. А якщо вже здох, то хай би зігнив іще раз. Йому взагалі цікаво, що з нами? Що зі мною? Як мені?!
І привид Вовчика, який чи то захищає мене і підказує, куди рухатись, чи то навпаки — затягує мене у вир нічних жахів і намагається щось мені сказати. Ні, в мене було набагато більше моїх проблем і демонів, аніж пошук примарного суспільного блага і щастя для всіх. Усе це я хотів пояснити Жорі, німий сліпець, навантажений алкоголем. Та як це все сказати, якщо сам до кінця всього не збагнеш?
І раптом свідомість пронизує розуміння — насправді хочеться лише одного — поговорити з Ірою, покатати її ще на гойдалці. Вона точно щось підкаже. Вона ж медіатор, а вони все мають знати.
Я намагаюсь підвестися з дивану, знайти поглядом Іру. Реальність іще раз здіймається, йде дев’ятим валом, і моє обличчя жорстко зустрічається з підлогою. Багряний килим із вензелем «а» не може пом’якшити моє приземлення.
На жаль, я не встигаю відрубитися повністю, і чую розчарований голос Жори:
— Заберіть звідси це тіло.
12
Не було ні снів, ні звуків. Повна темрява, без зірок. Морок, з якого я заново народжувався. Здіймався з темних вод, як острів. Архіпелаг болю і сумнівів.
Прокидання було болісним, щоправда, як будь-яке народження: похмілля перемножувалося на удар головою.