Все ілюзія.
— Годі тобі, не ображайся.
Все брехня.
— Повір, це справді було смішно. Але смішно було рівно до ранку. Коли почалися обговорення, — Ніна нарешті заговорила, здається, серйозно. — Тоді вже всі питання відпали...
З’явився офіціянт — біла сорочка і багряна жилетка з вензелем «а» біля серця.
— Дуже перепрошую, але за вами вже приїхали.
Ніна у два ковтки допила каву:
— Добре, дякую. Ну, то як? Ти зі мною?
— А хіба в мене є вибір? — перепитав я. — З такого похмілу я не знайду дороги за територію комплексу, не те що до Львова.
— Гаразд, я за речами. Буду за п’ять хвилин.
Офіціянт прибирав зі столу.
— Скажіть, а Ірина з Дмитром іще не спускалися до сніданку?
— Ні, вони ще у себе в номерах. Зазвичай вони довго сплять у неділю, — приязно відповів офіціант. — Щось їм переказати?
— Ні-ні, просто хотів подякувати за все. І попрощатись.
Нінин чоловік був типовим дрібним чиновником, яких я згодом перебачив чимало. Слова та емоції він дозував, ніби хотів окремої доплати або подяки за кожне сказане слово.
Ми з Ніною теж намагалися особливо не говорити між собою. Я відчував, як ревнощі охоплюють її чоловіка. Як він стискає ручку коробки передач. Він почувався зайвим, не таким, як ми.
Вже прощаючись, ми з Ніною обійнялися. Він лишився сидіти в машині.
— Ти великий молодець, — сказала вона мені, замріяний погляд робив прощання особливим, ніби вона була старшою панною, яка дякувала молодому коханцеві. Щоправда, дякувала вона не за оргазм, а за катарсис. — Не знаю, дякувати тобі чи «Астрі». Я просто хотіла сказати, класно, що це з нами всіма відбулося. Я дякую тобі за виставу.
Я хотів щось сказати.
— Стоп. Не перебивай мене. Я це мала сказати ще за сніданком. Дякую тобі за виставу і за те, що дозволив прожити чуже життя. І чужу смерть. Ти показав, що все може бути інакше.
Чоловік роздратовано натиснув на клаксон.
— От бовдур, — з милою посмішкою сказала Ніна. — Дякую, що в мене є ще інша я. Краща за мене.
Вона ще раз посміхнулась:
— Ну, все. Я побігла. Бувай!
Я став надто сентиментальним — сльози подяки виступили на очах. І мені забракло слів пояснити контролерам у трамваї, що повз від метро Чернігівська, чому в мене немає квитка і чому я плачу. Вдячний за прості слова, що знову повертали мене до життя. Відкривали нового мене.
Минуло кілька днів. Енергія пульсувала в мені й шукала виходу. Одначе все якось не клеїлось. Все починалося знову — провал авантюри з курсами, порносайти, соцмережі, нобеліати, сайти новин і короткі телефонні розмови з мамою. Ніби нічого й не було. Ти змінився, але світ цього не помітив і залишився таким, яким був, — звичним, буденним. Ніяким.
Так було, поки не подзвонила Іра.
Запропонувала зустрітись.
— Є розмова.
Я дуже за тобою скучив — хотілося крикнути в слухавку.
— Є пропозиція.
Я люблю тебе і хочу бути з тобою — мерехтіло в свідомості.
— Алло, Вікторе? Ти тут?
— Так-так, слухаю.
— Є пропозиція. Чи не хотів би ти попрацювати у фонді «Астра-Україна»? Що скажеш?
— Звісно! — не вагаючись, видихнув я.
Часом ланка подій може привести тебе до початку нового життя.
Але ніхто не скаже тобі, що вона ж веде і до твого кінця.
До загибелі всіх, кого ти любиш.
Частина II. Ad Astra
11
Нас зарили в землю. Тільки голови стирчать, як вухаті качани капусти. Ми спецагенти. У роті в кожного граната. З наших голів стирчать кущі й трава — чи то наше маскування, чи то ми так давно зариті в землю, що з нас почала рости зелень.
Ми бачимо одне одного. Відчуваємо присутність своїх. Іра десь зовсім поруч, і я знаю, що саме цієї миті дратівлива крапля поту сповзає щокою. Вона хоче її змахнути, але боїться поворухнутися. Але не має рук.
Ми готові віддати життя за ідею. Таке наше призначення.
З’являється колона ворогів. Танки, мотоцикли, піхота. Вони ледь переставляють ноги. Чи то зморені спекою. Чи їхні вже мертві ноги не носять мертвих тіл.
Вони заходять глибше. Ми серед них. Очима переморгуємось, як азбукою Морзе:
— Ще трохи.
— Зрозумів.
— Іро, ти починаєш.
— Ясно.
— Ні, починаємо одночасно.
— Так, Юрасю, пам’ятаємо.
Зчитуємо думки одне одного.