Іра дивиться на мене. Ми прощаємось.
Але раптом я розумію, що не пам’ятаю, за яку ідею ми боролися. І хто наш ворог? Хто наш проводир? Я готовий віддати своє життя, але хоч би знати, за що.
Хочу розірвати ілюзію.
Хочу зупинити все, закричати, скасувати операцію. Але граната виявляється дистанційною. І наші голови вибухають, як перестиглі фрукти.
Вовчик дивиться на нас і посміхається пошматованим ротом: «Бачиш, про що я казав? Долі не змінити».
Прокидаюсь. Іра спокійно спить поруч, привідкривши рота. Певно, гайморит знову забетонував носа.
За вікном ранній світанок теплого жовтня 2013-го. Жах, який мені щойно наснився, — поворотний момент. Образи, які змусили мене діяти. Жити так далі вже неможливо.
Перші промені. Здається, Іра посміхається своїм снам.
Дивлюся на неї та повертаюся думками до нашого першого побачення. Рівно за тиждень після закінчення Семінару.
Ми зустрілися в ботанічному саду біля Універу. Мені не хотілося ні кави, ні офіційно-ділового етикету. Весняний ботсад був правильним місцем.
— Ну то як, приймаєш пропозицію?
— А в мене є вибір? — перепитую з усміхом.
— Звісно, вибір є. Він є завжди, — Іра, звісно, брехала. Перед розмовою вона проглядала мою справу і чудово розуміла, що вибору в мене немає: або сподівання на чергову авантюру і зависання в YouTube, або ж спроба нормальної кар’єри.
— Тоді його немає, — кажу я, сам не до кінця розуміючи, що хотів цим сказати. Почуваюся недолугим підлітком поруч із красунею-старшокласницею, від чого втрачаю рештки здорового глузду.
— Себто, ти погоджуєшся?
— Так-так, звісно, — відповідаю я, усвідомлюючи, що не виказав достатнього ентузіазму і захвату.
— От і чудово, — посміхається Іра, простягає долоню, — вітаю, колего!
Сміємося.
— Може, по морозиву? — запитую з надією.
Мить вагання.
— Щоправда, якщо у правилах записано, що між колегами фонду не може бути нічого...
— А в нас уже щось є? — відразу перепитує Іра, пускаючи бісики.
— Тобто я хотів сказати...
— Годі тобі, я жартую, — перебиває Іра. — Взагалі-то у правилах записано, що не може бути додаткового контакту між модераторами та учасниками Семінару...
Все втрачено.
—... але нічого не сказано про контакти між колегами, — закінчує вона.
Посміхаюсь, як дурень.
— Тільки пригощаю я. Від імені фонду, так би мовити, — попереджає Іра.
З вдячністю приймаю пропозицію, бо в кишені, як завжди, самі лише жетони на метро.
Іра володіла інформацією та вміла нею скористатися.
Чай із молоком, який я зі здивуванням пив уперше, і якісь тістечка розслабили і дозволили нормально говорити. Майже як одноліткам. Майже як на побаченні. Так було, поки Іра грайливо не запитала:
— Невже у тебе немає ніяких запитань?
— Про фонд?
— І про фонд теж.
Секунда вагань.
— Чому я? Для чого я фонду?
— Нам потрібен ти. Ми давно шукали ініціативного та авантюрного...
— Ох, себто там... Себто ти в курсі? — тільки і видихнув я.
— Так, — розсміялась Іра, — нам усім дуже сподобався твій стартап. Юхим Євгенович усе казав: «Ох і хватка в цього молодика», — підсміювалась Іра.
— Вже давно є ідея розширювати Семінар.
— Розширювати?
— Так. Понизити трохи вікову планку. Зробити Семінари для молоді. Скажімо, від 20 років. Щоби вони відчули цінності відкритого діалогу на собі.
— А я тут до чого?
— Ну, Вікторе, спершу попрацюєш офісним щуром, і якщо нормально проявиш себе, то спробуєш підняти молодіжний напрямок «Астри».
— Ого, — видихнув я.
Попереду, в майбутньому, замайоріла чимала морквина. Іра затягувала мене до структури фонду і малювала райдужні перспективи.
Я зробив ковток чаю.
— Не бійся, ми будемо поруч. Ми допоможемо.
— Я не боюсь. А от чи не страшно вам?
— Нам? Чому має бути страшно?
— Іро, давай говорити прямо, як колеги.
— Добре, та я все одно не розумію, — Іра намагалася грати невинність, такого повороту не було прописано в її сценарії.
— Вдаю, що вірю тобі, — вона напружилася, дружнє кавування явно переростало у щось більше, що могло принести самі лишень проблеми, — чи не страшно вам це все робити?
— Робити що?
— Форматувати свідомість. Ви берете ключових гравців покоління, один я там був білою вороною, незрозуміло для чого. Ви берете діячів, які визначатимуть долю України, і промиваєте їм мізки. Ліпите нові особистості. Тих, хто вигідний і потрібний вам. Вас ніяк не обходить, що з ними буде, коли вони повертаються з Семінару додому. Як намагаються вписатися в рамки повсякдення. Ми були там і відчували, як змінюємося щодня. Як сняться зовсім інші сни, як у свідомості лунають чужі голоси. Повне безумство. І ти тепер кажеш, що тобі не страшно? Я пройшов Семінар, але так і не зрозумів, чи добре це чи кепсько — те, що ви з нами зробили.