— З дідом? З мамою?
— Вітька, бери гроші і давай сюда.
Чомусь я подумав, що їх узяли в полон. Люди чи то Адвоката, чи то Стоматолога. І гроші, тисяча гривень, зароблена в «Астрі», їх ще вистачить на те, щоб обміняти маму й дідуся на ящики горілки.
Чомусь не думаєш, що гроші знадобляться на домовину.
Я набрав Іру.
— Нічого не розумію, але треба їхати. Не знаю, що сталося. Точно щось погане. Завтра на роботу не зможу...
— Хочеш, я з тобою поїду?
Це запитання все вирішило. Принаймні, для нас.
Від них не залишилося нічого. Просто ніщо. Не знаю, хто це зробив. Байдуже, їх це не поверне.
Це зробив хтось, кого дістав нейтралітет дідуся, який намагався не втручатися і не висовувати носа за межі своєї ділянки.
Хтось, кому набридла мамина ненависть і пошуки справедливості.
Хтось, хто зрозумів, що перекупити їх неможливо і дотиснути теж. А вони що, не такі, як усі інші?
Простіше їх знищити. Лишити від них сам лише порох.
Це влаштовувало всіх.
І односельчан також. Кожен за щось продався, і вже не пектиме очей крайня хата в селі, яка до останнього не була, як усі.
Хата спалахнула вночі. Чи їх убили? Не знаю. Чи згоріли вони живими? Не знаю.
Але знаю, що ніхто не кинувся гасити пожежу. Ніхто не вийшов зі свого дворища. Що їх стримувало? Чи були там найманці обох виродків, що тримали всіх у страху? Чи людей і так залякали, що вже й наглядачів не треба, щоби всі сиділи мовчки? Чи чули вони крики моєї матері? Чи хтось подумав, як красиво палає хата? Чим поливали їхні тіла, щоби вони згоріли вщент?
Не знаю.
Мені лишаються самі питання.
Жодних відповідей, які повернули би їх із того світу.
Мені не було чого ховати. І якщо немає тіла, то, значить, немає і смерті. Їх просто витерто з книги життя. Замазано коректором. Вибито фігури з шахівниці. Я не хотів ховати попіл і кістки. Їхні рештки після крематорію я розвіяв у саду, посадженому дідом. Я не хотів ховати спогади про них і прощатися з дитячою мрією, що мама або дідусь нарешті розкажуть мені правду про мого батька. Хто він? Де він? Чому я такий?
Я не хотів заривати у землю сподівання. Свою мрію про те, що десь серед сімейних архівів і фотоальбомів заховано знімки, які підказали би хоч щось. Хоч би на вицвілій фотографії ми з’єдналися — мама, батько і я. Я не хотів втрачати надію, що колись дізнаюся його ім’я. Не буду просто хлопцем із пробірки. Безгріховно зачатим, незрозуміло ким зробленою іграшкою, яку всі кинули.
Саме тоді я вперше відчув реальну силу «Астри». За вивіскою «Семінару особистісного розвитку» ховався Левіафан, який за першої ж нагоди розпускав щупальця і перемелював кістки своїх ворогів.
«Астра» не пробачала зла. Не кидала своїх напризволяще.
Служба безпеки провела своє розслідування. І те, про що мовчала куплена міліція, вона змогла сказати вголос.
План спорудження «Будинку культури та відпочинку “Длань”» на місці дідової хати, який уже затвердили у сільраді, скасували.
Стоматолог лишився живим, але втратив руку і всі зуби. Щелепу було скручено набік.
Адвокат лишився живим, але втратив ногу і, кажуть, відкусив собі язика.
Їхня шпана розбіглася по хатах і подалася до Києва, наймаючись охоронцями «суткі через троє». Жорстокість і терор Стоматолога й Адвоката були системними помилками реальності, яку контролювала «Астра». Жорстокими ударами «Астра» відновлювала цілісність системи.
Це не була справа одного дня чи тижня. Я просто жив далі. Деякі новини виринали в соцмережах, подробиці смакували «Газета по-українськи» і «ТСН». «Життя в Малівцях нормалізується, але горілка та безгрошів’я все одно роблять своє. В українському селі нормальної смерті не було і не буде», — повідомляли спеціальні кореспонденти.
Ще Галчиха час від часу надсилала мені смски з новинами, а я підтримував її «Волошку».
Потім виявилося, що незадовго до підпалу мама застрахувала і себе, і дідуся, і навіть хату. «Астра» допомогла отримати гроші. Як у кепському анекдоті — я отримав спадщину. Завдяки смерті тих, кого любив, я розбагатів. Хоч я все одно переконаний, що це була авантюра «Астри», незалежно від того, хто саме за цим стоїть.
З їхнього попелу зачиналося нове життя. В якому вже майже не було дитячих мрій і сподівань. Але була Іра, з якою ми пройшли крізь цей вогонь разом.