Іра сіла на гойдалку. Я був зайвий, вона сама мала визначати ритм, в якому розхитуватися.
— Ти питаєш: яка наша роль? Я відповідаю: мені видається, що ми спрямовуємо енергію.
— Енергію?
— Угу. Ви, тобто вони, учасники. Вибач, ніяк не можу звикнути. Вони виробляють потужну енергію..
— Коли? Як?
— Під час обговорення. Взаємодія між учасниками досягає такої межі, що ці думки перетворюються на щось інше, — раптом вона обриває себе і запитує. — Я схожа на дурепу?
— Ні, що ти. Ти найкрасивіший модератор у світі.
Пауза. Вона повинна закінчити, поділитися всім, що знає.
— Семінаристи виробляють енергію. Ця енергія йде по колу, між ними. І тут потрібні ми. Ми розподіляємо потоки енергії, щоби вони не зациклилися на них. Фактично, ми не модератори. Ми провідники. І якщо подивитися на нас згори, — вона глянула на мене, — ну, це вже, мабуть, дівочі фантазії, але треба йти до кінця. Маєш знати, з якою психічкою зустрічаєшся. І якщо глянути на все це згори, і якби ця енергія була видима, то я точно знаю, що було би видно зірку.
— Зірку?
— Зірки, точніше кажучи. Різної форми. Зірки, вписані в коло. Перехресні лінії потоків, що накладаються одна на одну.
— Astra?
— Так, astra. Повна per aspera.
— Для чого ця енергія?
— Не знаю. Але, гадаю, вона кудись дівається.
— В сенсі?
— Енергія, яку вони виробляють, а ми направляємо, вона кудись виходить. Не знаю. Після кожного з блоків ти відчуватимеш неймовірну втому. Для цього й потрібні паузи. І тому такі короткі обговорення. Так, учасникам потрібен час на підготовку вистави... Але ще більше цей час потрібен нам із тобою для відпочинку. Ти ще не уявляєш, наскільки це складно і виснажливо.
— Наче постарів на кілька років?
— Наче постарів на кілька років. Саме так, — Іра поцілувала мене, — Пішли вже спати. Щоб ми були завтра у своєму максимумі.
Вже прощаючись, біля дверей її камери, я запитав:
— Чому ж ти не зміниш роботи?
Іра знову посміхнулась. Але якоюсь дуже стомленою посмішкою:
— Я полюбляю свою роботу. Плюс мені обіцяли, що колись я дізнаюся всю правду. Отримаю відповіді на всі питання.
— Юхим Євгенович?
— Так, він, — кивнула Іра.
— Можна, я буду з тобою поруч у цей момент?
— Іди вже спати, романтико моя.
Так усе й було — правда не була єдиною, її можна лише разом склеїти з розбитих шматків наших фантазій і спостережень.
На мене чекала чергова ніч жахів.
І не менш жахливий тиждень.
Кожне обговорення, кожна тема приносили смертельну втому. Максимальна концентрація на словах семінаристів, увага, щоби не проґавити почерговості та не образити нікого ні жестом, ні поглядом. Після обговорень у нас не було вже сил на прогулянки чи вечірні розмови та аналізування дня, що минув. Були тільки втома і намагання підготуватися до наступного дня.
Вночі ж приходив Вовчик. І я розумів, що він оберігає мене від інших. Привидів? Мерців? Не знаю.
Він навіював холодний спокій, від якого ціпеніло тіло.
А зранку знову було «Ретро-ТВ» і черговий «Арлекіно».
Обговорення самі по собі нагадували вистави, які розігрувалися за мотивами певних п’єс. Більш або менш із дотриманням основної драматургії. Кожного разу був своєрідний люфт, прозір, у який могли вклинитись якісь оригінальні думки чи спостереження. Але в більшості випадків обговорення слідувало накатаними коліями, як у комп’ютерній грі, де всі дії гравця заздалегідь обмежено творцями. У тебе є п’ять способів виконати місію, одначе шостий ти не можеш вигадати сам. Це просто не прописано в ігровому коді.
Вже тут я випадково здибав архів «Астри», який централізовано збирався з усіх підрозділів. Камери спостереження фіксували найменший порух учасників семінарів по всьому світу. Міністри, політичні лідери, менеджери ключових компаній, засняті в моменти їхньої слабкості, незахищеності й відчаю. І акторської гри. Точніше, повної втрати контролю над собою. Міністр внутрішніх справ, який підкорився стихії Креонта, міг викликати скандал національного масштабу у будь-якій країні, щоправда, ймовірно, крім нашої.