Енергія, що струменіла крізь нас.
Стихія містерії підкорювала акторів на сцені.
Виснаження, від якого хочеться померти, хоча спершу здається, що ти ніколи не помреш.
Нашіптування незнайомих, чужих голосів у свідомості.
Наші стосунки з Ірою були нервовими і, боюсь, їх не можна назвати типовими. Ми жили ніби в альтернативній реальності, жахливій казці, з якої немає сил вирватися, бо цей психоделічний тріп слід додивитися до кінця. Але хоч як дивно це звучало, ми були щасливими.
Іра переїхала до мене. Розбита хрущовка після ремонту прибрала нового, цілком пристойного вигляду. Шпалери з метеликами, веселими сонечками з ніжними посмішками і неочікувано дизайнерський смак Іри перетворили халупу на місце, з якого не хотілося йти. І в яке хотілося повертатися.
Гадаю, в наших дивакуватих стосунках, виповнених загадками і нічними жахами, ми отримали те, чого ніколи не мали, — відчуття повноти родини. Складно це пояснити. То була цілісність, єдність. Ми, як Гензель і Гретель у величезному цукровому будинку відьми. І об’єднує нас не тільки страх, а й зваба знанням. Спокуса пізнання істини.
Зміна пори року означала для нас тільки одне — підготовку до наступного семінару. Ми бачили Терновці та «Admiral» у різні сезони, але гнітюча атмосфера колишнього монастиря і піонерського табору була незмінною. В особливо паскудні ночі, здавалося, розмірений стукіт стін каплиці резонував у кожному порипуванні дверей і паркету. Терновці були паскудним місцем, але семінаристам постійно бракувало часу спробувати розібратися, що з ними відбувалося впродовж цього тижня. Як із них висотували одне і вливали інше.
Ті роки були найщасливішим часом.
Блаженний той, хто вірує.
Щасливий той, хто не відає.
Все вигадка.
Все ілюзія.
Нам лишилося трохи.
Чи готовий ти пройти зі мною цей шлях до кінця?
І дізнатися, що таке справжній катарсис.
У вересні 2012-го Юхим Євгенович повернувся в Україну на тривалий час. Він зібрав нас і виголосив коротку промову про те, який він вдячний нам усім і що на нас чекають великі зміни. Втім, не уточнив, які саме. В кінці зустрічі, як у радянському серіалі, він попросив мене залишитись.
— Вікторе, є розмова.
Це був чи не єдиний випадок, коли він звернувся до мене на ім’я.
— Ти працюєш у нас уже два роки...
— Три, якщо точніше.
— Ого, — присвиснув Юхим Євгенович, він далі грав роль гарвардського професора. Вдавана неформальність спілкування — одна з особливостей характеру, який він розробляв. «Я можу дозволити собі більше, ніж закостенілі тутешні вчені», ховалося за кожним «вау» і «ого».
— Думаю, у тебе назбиралося чимало запитань. Пригадую себе у твоєму віці.
— Ви тоді теж працювали в «Астрі»?
— Можна і так сказати, — ухилився Юхим Євгенович, і я зрозумів, що кожне запитання треба добре обдумувати. — Хоча, можна сказати, я шукав відповідей, які гнали мене дуже далеко від тих місць, де я мав би бути насправді.
Він говорив плутано, ніби хотів сказати щось важливіше. А я боявся одного — що він і далі говоритиме загадками.
— Ну, друже. Гадаю, вже час переглянути твій рівень доступу.
— Переглянути?
— Його варто підняти.
— Дякую, Юхиме Євгеновичу.
— Ти зарекомендував себе як надійний член нашої родини. І час уже подякувати тобі ще чимось, крім зарплатні.
Він удавав, що пожартував.
Я вдавав, що засміявся.
Все брехня.
Все ілюзія.
— Втім, маю до тебе одне прохання.
Я готувався до найгіршого. Юхим Євгенович дивився мені просто у вічі:
— Ти ніколи і нікому не зможеш розказати те, що зараз дізнаєшся і побачиш, — голос Юхима Євгеновича змінився, як під час містерії акторами заволодівали інші сутності. Хоча, можливо, таким він і був насправді — слизьким, давнім і вольовим. — Ніколи і нікому. Ні Ірі, нікому іншому ти не скажеш ані слова. Хіба тільки їхній рівень доступу буде вищим за твій. Тобі все одно ніхто не повірить.
Його погляд підкорював.
— Ти мене почув?
— Так.
— От і добре, — Юхим Євгенович вмить змінився на свою звичну подобу. Це не був актор, що змінював маски. Давня істота, що мала кілька душ. Кілька подоб, які брали контроль над його тілом.
— Ходімо.
Як у пригодницькому фільмі, Юхим Євгенович сіпнув книжку на полиці — і відчинилися маленькі дверцята. Це був томик Івана Франка — книга, яку навряд чи візьмуть до рук просто так. Юхим Євгенович зауважив моє подивування і приязно сказав: