Хоча для загалу і, передусім, для самих себе ми говорили, що пропагуємо європейські цінності, толеруємо свободу висловлення, демонструємо продуктивність і важливість безконфліктного діалогу. Міні-семінари, часто одноденні, ми проводили зі студентами, «молодими лідерами» з Києва, Дніпропетровська, Львова, Донецька. Всі вони приїздили до нас у головний офіс. Обговорення проходили в новому конференц-залі, спроектованому Юхимом Євгеновичем. Ми говорили, зазвичай, про український контекст, українські філософію та історію. Тут був менший відсоток прогнозованих і прописаних висловлювань і ходів думки. Циркуляція енергії була в рази інтенсивнішою, хоча, здається, і не такою чистою. Виснаження відчувалось, як після кількох днів повноцінного Семінару.
На відміну від молодіжних ініціатив, які часто самостійно розповсюджуються вже на місцях, «Астра» суворо контролювала централізованість у нашому офісі. Такою була умова Юхима Євгеновича. Ми займалися промиванням мізків цілого покоління молодих українців. І ми хотіли тримати у цій справі монополію.
Ледь не цілодобово я був в офісі, розробляв стратегію, готував тексти, переглядав анкетні заявки. Служба безпеки не встигала відстежувати життя всіх, кого ми хотіли взяти на майбутні семінари. На модераторів і психологів переклали відповідальність за просіювання анкет молодіжного напрямку. Зі стандартних заяв нам потрібно було вилущити неадекватів і психів, які могли зруйнувати баланс у групі.
Я не казав Ірі ні про розмову з шефом, ні про те, що кожного дня ми працюємо на кістяках української шкільної програми. Між нами пролягла ледь помітна тінь. Вона не ставила запитань. А я не міг поставити блок, поставлений Юхимом Євгеновичем. Ми й далі жили, як нормальна неодружена подружня пара — накопичуючи секрети і недомовки одне від одного.
Я мусив сам шукати правду. Але часто не мав сил навіть сформулювати питання, на які хотів би знайти відповіді.
Однак «Астра», як завжди, сама допомогла.
У лютому 2013-го час знову пришвидшився і вже не зупинявся протягом усього року. На початку року ми взяли на роботу Юрася Михальчишина. Йому було 22 — останній курс слов’янської філології, учасник кількох наших семінарів. Дніпропетровець, який мав у собі цей особливий дніпропетровський драйв і відчуття земляцтва, яке рідко буває в інших. Він глянувся мені, я рекомендував Юхимові Євгеновичу розглянути можливість підготовки модератора для молодіжного напрямку «Астри».
Юру відразу всі почали називати Юрасем. Добра посмішка і приязне ставлення до всіх без винятку, змушували Іру взагалі ніжно називати його Юрасиком.
Ми проводили багато часу втрьох. Кіно, виставки, підготовка семінарів. Юрась якось відразу влився в систему «Астри», як елемент періодичної таблиці, для якого було заготовлено місце. А я отримав друга, якого мені так бракувало.
Дедалі частіше мені снився сон, в якому ми з Юрасем сидимо в халабуді, яку збудували разом з Вовчиком. Але цього разу вже я показую Юрасеві, як можна пестити себе.
Я прокидаюся збудженим і шепочу:
— Повір, ти можеш теж.
Іра спить, відвернувшись до стіни.
За місяць у Дніпропетровську стався вибух. У приватному будинку, в якому проживали батьки Юрка, його молодша сестра і сенбернар Тото. Від них не лишилося нічого.
У Юрася не лишилось нічого, крім «Астри».
На відміну від моєї історії, його будинок не було застраховано. У нього не було нічого.
Невдовзі він переїхав до нас.
Він був мені, як брат.
По кількох тижнях у соцмережах написала Влада. До того ми «лайкали» статуси одне одного, підтримуючи інтерес. Зрідка, коли мовчання з Ірою було нестерпним, я збуджено ганяв Владині фото. Мене збуджували її посмішка і відфотошоплене тіло. Але я не хотів зустрічі з нею в реальності. Вона пропонувала зустрітися, мовляв, вона ненадовго в Києві, так давно не бачились. І пора вже, Віто, перевірити, чи зберігаю я свою силу і контроль над тобою.
Іра з Юрасем поїхали вибирати ліжко в «Юску». Я сказав, що маю зустріч по роботі. Іра не ставила зайвих запитань, ми вже звикли так жити — кожен занурений у свої сумніви. Різниця між нами полягала в тому, що я заглиблювався в систему «Астри», і мої запитання ставали дедалі страшнішими.
Зустріч із Владою я призначив в італійському ресторанчику на Золотих Воротах.
Влада була звабливою. І тепер не тільки для мене. Маленькі пальчики, ніжка 36-го розміру, нова зачіска, рівна засмага, яку на авітамінозних обличчях киян навряд побачиш. Здавалося, вона нарешті позбулася своїх комплексів і звикла до чоловічих поглядів. Її впевненість у тому, що вона знає єдину правильну формулу проживання життя, перемножилася на два.