— Віто! — гукнула вона здаля. — Ти так змінився. І навіть голова нарешті вимита.
Її інструменти контролю наді мною притупились, і вона, не промацуючи території, відразу ж накидала хомут. Ми обійнялись. Я не мав ніякого бажання цілувати її. Одначе вона смачно вліпила мені на щоку розчерк своїх нафарбованих уст.
Ми зайшли в ресторан, я, червоніючи, намагався стерти слід губної помади.
Я знову йолоп.
Знову ганчірка.
— Гарно місце виглядає, але ж нам із тобою байдуже, де чай пити. Правда, Віто?
Правда, Віто, у тебе все одно порожні кишені і ти не зможеш пригостити мене навіть тістечком, від якого моя наштукатурена...
— Віто, Віто, — Влада сіпнула мене за руку. — Прийом-прийом, земля викликає Віктора.
Офіціянт із нейтральною посмішкою спостерігав за нами.
— Не звертайте увагу, у нього таке буває, — їй завжди було соромно за мене. Знайомлячись із моїми друзями, її погляд завжди казав одне: «Не дивіться, що я з ним, це тимчасово».
Влада вибрала столик.
— Хтось з твоїх друганів тут працює? — відразу запитала Влада і, стишивши голос, перейшла на змовницький шепіт, — чи може у тебе є талони на другу безкоштовну чашку кави?
Вона сміялася зі своїх жартів. Я був бідним увесь час, що ми були разом, точніше — час, який вона була зі мною. Але всі її кпини, мабуть, були з її власного дитинства — вирізання талонів, накопичування балів для знижок, пошук точок, де все дешевше.
Раптом, якоїсь миті, прийшов спокій.
Я потрібен їй для проекції її страхів і комплексів на мене.
— Ні, давно чув про це місце. Кажуть, тут шеф-кухар просто неперевершений, — відповідаю я. Щось у моїй інтонації змушує її вчитуватися в меню і не питати, чи стачить мені грошей для розрахунку.
Я — лялька вуду, в яку вона заганяє голки і гвіздки своєї ненависті.
Ми зробили замовлення. Розмова чомусь не клеїлась. Її кпини з приводу Іри, фотки якої вона ретельно вивчила у соцмережах, провисали без відповіді.
Я — глиняний чоловічок, якого вона ліпила, допоки не напоролася на крицю. Основу, якої краще не чіпати.
Вона розпитувала про маму з дідусем. Але що тут казати?
Вона вивідувала про роботу. Але що з нею говорити, коли в неї немає взагалі ніякого рангу доступу?
Я смачно уплітав свою лазанью. Вона колупала салат і намагалася кпити з нобеліатів і Великих мертвих, але, що вона могла сказати, коли «Маленький принц» і трилогія про «Нічну варту» були єдиними джерелами, з яких вона черпала натхнення на статуси для соцмереж.
Я не питав Владу про її справи, але, певно, ні з Гансом, ні зі Штефаном не склалося. І до батьків у Горлівку повертатись аж ніяк не хотілося.
Я задумливо доїдав панакоту. У неї лишалося дві спроби, щоби перевірити свою владу на мені.
Втім, ні розмова про секс, ні демонстративний флірт із черговим офіціянтом не вплинули на мій гарний апетит.
Я розрахувався, лишив нормальні чайові. Коли ми прощались, я зрозумів, що вона вчинила так, як вчинила би будь-яка справжня жінка: Влада пішла з тим не зрозумілим для чоловіків почуттям, в якому не роздільні гордість і заздрість.
Гордість, що це ж він справжнім чоловіком після мене став.
Заздрість, — що це відбулося без мене.
А я був вільним.
Я любив Іру і хотів Юрася.
Я — лялька, яка мріє не просто обрізати пута і вбити лялькаря.
О, ні.
Я хочу спалити весь цей театр.
5
У вересні 2013-го Юрась з Ірою проводили свій перший семінар у Терновцях. Він нервувався, ми намагалися його заспокоїти. Здається, Іра раділа, що я лишаюся вдома і не їду з ними.
Нарешті я міг побути сам. Порносайти і соцмережі — задоволення, яке краще отримувати на самоті.
Вони поїхали в суботу. У п’ятницю, за тиждень після їхнього від’їзду, подзвонив Юхим Євгенович: «Терміново збирайся, машина заїде за тобою».
Я їхав до Терновців. Іра і Юрась не знали про це.
Ще один крок до істини. І ще одна махінація Юхима Євгеновича, що роздирала прірву недосказаності між мною та Ірою.
Ми приїхали вночі. Селили мене в окремому флігелі, подалі від семінаристів. І головне — від модераторів. Сніданок подали в номер.
Я не мав конкретних інструкцій.
— Тобі ніхто нічого не скаже в цій організації.