Моя свідомість знову форматується. Я знову в Терновцях, де виліплюють нового мене. Я втрачаю відчуття твердої землі під ногами.
Всі ілюзії руйнуються.
Замість них виникають інші.
За мить спалахує фрагмент тіла Сартра. Десь там, над нами, починається друге обговорення. Про свободу людини, відповідальність кожного і можливість формування власного життя, складання себе. Енергія гарячим потоком розливається по колу. Перехресні потоки створюють форму зірки.
— Я не можу дати тобі зараз відповіді на всі запитання. Але ти маєш зрозуміти, що все життя людини, всі сфери нашого існування — це боротьба за виживання. Боротьба точиться на двох рівнях. На нижчому ми боремося за буквальне виживання, за своє існування в цій країні, де немає ні законів, ні чесних суддів, ні адекватних людей у владі. На вищому рівні — культури й філософії — боротьба йде за виживання понад часом. Усі ці спроби скинути когось з пароплаву сучасності — та сама жорстока боротьба за безсмертя, розподіл впливу серед цільової аудиторії. Амбіції, людський гонор, бажання визнання такі потужні, що продовжують випромінюватися навіть кістками Великих мертвих.
— Але як «Астра» знає, хто залишиться в історії?
— «Астра» сама формує канон. Сама визначає, хто залишиться в історії, друже. Ми і є та вічність, що відфільтровує тих, хто досягне безсмертя.
— Я геть заплутався, — намагався зібратися з думками, розуміючи, що, можливо, це остання нагода поставити запитання, — але як бути з живими? З Гавелом, приміром? З іншими, чиї тексти внесено в канон?
Юхим Євгенович знову подивився на мене розчаровано.
— Вони знають, що буде з їхніми тілами. Це їхня воля — розсіятися в наші енергії та жити вічно, — в його очах промайнули веселі бісики. — І згадай, що твої улюблені нобелівські лауреати і без нас живуть у середньому на п’ять-сім років довше за інших смертних. Уже за життя вони краще розуміються на безсмерті.
Він зробив паузу, зважуючи, чи достатньо вже сказано.
— Розумію, що ти геть спантеличений. Та пригадай, хоч би, церкву. Між іншим, ще один наш підрозділ.
Мої підняті брови. Його грайлива маска:
— Без деталей, іще низький ранг доступу, — вибачився він. — Мощі святих — це і є «Астра». Тіла розірвано, порізано на шматки і розпорошено в різних країнах. Вони донині мироточать, не розкладаються і виробляють ті чудеса, що їх звикли приписувати релігії. Може, тепер ти краще все збагнеш, — він поплескав мене по плечу, як старий товариш, мовляв, не бійся, все минеться.
— Лишаю тебе поки що на самоті. Дочекайся початку вистави, — його голос знову змінився, став серйозним. — Це буде направду тяжко, але дочекайся. Хоч би початку. Вихід знайдеш сам. — Він пішов до сходів, на прощання знову драматично озирнувся. — І, звісно, не треба нагадувати про повну секретність.
Я кивнув.
— От і молодець. Ну, все. Я пішов. Треба ще зустрічати гостей.
Страх і більше нічого.
Що таке насправді «Астра»? Що вона? Чим вона є? Великі мертві? — не смішіть мене. Моє життя — нічний жах. Фрагменти тіл і нутрощів, яким нібито сотні, а то й тисячі років. Він знущається, має за ідіота.
Розпач перед великим Ніщо.
Знову спантеличений. Розгублений. Знову безвільна ганчірка в чиїхось руках. Пішак, яким грають.
Чужа гра.
Чуже життя.
Їхні рештки поглинають енергію, що випромінює розум? Вони що, зомбі? Харчуються людським мозком?
Нісенітниця. Ідіотизм. Довбана кунсткамера.
Та що довше я був біля кола, вилаштуваного зі столів, то ймовірнішими ставали слова Юхима Євгеновича.
Не знаю, усвідомлення правдивості проникало під шкіру. На рівні інстинкту, архетипу, під’єднання до колективної свідомості пращурів, приходило розуміння — це може бути правдою. Шматком більшого знання.
Це нагадувало відчуття, коли я вперше побачив розписи на стінах каплиці терновців. Спершу жах і ненависть до кровожерних ритуалів. Потім — спокій і прийняття, розуміння, що поїдання мозку і патрання душі — лише символи.
Такими ж символічними були рештки Великих мертвих, на чиїх кістяках трималася світова культура. І кожне наступне покоління волею-неволею зверталося до їхніх праць.
Ми платимо данину минулому за конструювання свого майбутнього.
Поруч із ними зникало відчуття часу. Була лиш енергія, що пекучими потоками циркулювала між ними. І я розумів, що в цих потоках є частки Юрася та Іри. Як раніше і мене. Наша свідомість, наші тіла приймали і передавали енергію учасників Семінару. Ми — медіатори, передавачі, які не мають іншого значення, крім акумуляції випромінювань.