Я мав цим зайнятися.
Але, здається, їм було байдуже до людей і рішення, що їх приймала би та виконувала Асоціація. Їм потрібне було безперебійне джерело надходження енергії, яке не залежало би від зовнішніх факторів і випадковостей.
Я мав побудувати цю ілюзію.
Ще один стрибок кар’єри.
Ще один ранг доступу.
І ще на один крок ближче до істини.
Лишається зовсім трохи.
Кінець нашої історії вже близько.
3
Це було три дні тому.
3 лютого 2014-го Юхим Євгенович викликав мене до себе в кабінет. Я прийшов майже одразу. Він саме закінчував записувати якесь відео, «просто помилка», — казав він у камеру.
Ірі байдуже. У неї інша проблема — Юрась записався в Самооборону. Я боявся, що перший же збройний конфлікт може стати для нього останнім. Іра тільки сказала: «Повертайся швидше».
Я — непотрібна складова їхнього трикутника.
Ми обійнялись.
— Люблю тебе.
— Бережи себе.
— І ти.
Ось і все прощання. І все кохання, в якому ми намагалися знайти хоч якийсь сенс у довколишній реальності. Скільки вже минуло часу, відколи ми разом? Три роки? Скільки тривали наші почуття? Далі що? Звичка? Апатія? Намагання хоч якось вберегти почуття, реанімувати його? Ні. Просто співіснування поруч, тупа буденність, за якою заховано мої порносайти, мрії про Юрася і спогади про наші забавки з Вовчиком. А що в неї? Що ховала вона під цими посмішками та буденними обіймами? Заздрість? Відчуття загубленості в реальності, коли не можеш отримати відповіді, а тому припиняєш ставити питання? Не знаю. Можливо, Юрась був її відрадою, але як далеко вони могли зайти?
Зрештою, мені байдуже.
Принаймні, мені так здається.
Можливо, він хоч піклуватиметься про неї.
Якщо не помре від чийогось кийка чи кулі.
Одне я знав точно: я вже ніколи не повернуся до неї. Це мій останній політ.
На щастя, нас із Юхимом Євгеновичем посадили в різних кінцях літака. Я проглядав заголовки газет і обдумував цю книгу. Щоправда, спершу я волів написати трактат, в якому показав би свій шлях до істини. Одначе цей жах, у якому ми живемо від народження, не можна описати сухими викладами філософських термінів.
Я робив перші записи, впорядковуючи свої спостереження і все, що знав про «Астру».
Я перечитував нотатки із текстів Семінару і ставив на берегах дедалі більше знаків оклику і запитань. Сусід праворуч, діловитий американець, явно переляканий нашим варварством, косував у мої записи, певно, сумніваючись, чи бодай черговий націоналіст не складає плану побудови барикад перед Капітолієм.
Історія повторювалась. Я згадував свою першу поїздку до Терновців. Плацкартний вагон потяга Київ—Львів. Печатка безнадії на спитих обличчях і рок приреченості на усміхнених обличчях малюків, які ніколи не вирвуться з замкненого кола свого соціального статусу. Я намагався дочитати текст Семінару, мріяв про те, щоби стати кимось іншим, не собою. Я дивився на ландшафт, що миготів за вікном потяга, і мріяв перебрати контроль над своїм життям. Що я знав тоді про «Астру»? Підрозділ міжнародної мережі, що пропагує глобальні цінності. От і все. Ну, ще їхнє дивацтво з використанням тексту «Антигони» та окрема вказівка на зв’язок із американською філософією ХІХ ст.
Чи я дізнався відтоді щось нове?
Не знаю. Але точно зрозумів, що правда не може бути одновимірною, мати лише одну площину. Правда — це матрьошка, і все залежить лише від твого рангу доступу — наскільки глибоко ти можеш проникнути в істину.
Я перечитував канонічні тексти Семінару і нагромаджував питання: Хто такі Великі мертві? Чи вони вершина харчової піраміди, чи проміжна ланка, як ми? Чому тексти канону дають стільки натяків на правду? Чи «Астра» віддавна хоче бути розкритою? Вони кидають кістку підказок своїм псам, а ми не хочемо повірити, що істина може бути такою фантастичною.
Все вигадка?
Все ілюзія?
Їхні тексти показують умовність усього. Довкола — суцільний суспільний договір і спроби хоч якось упорядкувати хаос людського існування, надати йому форм соціального, політичного життя. За сім днів вони формують нову свідомість, створюють новий внутрішній світ, підводять впритул до прірви, аби ти зрозумів: реальність — це умовність, бо немає часу, немає мови, цінностей. Це все — домовленості. Оболонки думки.
Життя — це договірний матч, і він триває доти, доки гравці дотримуються правил і норм. Головне — не ставити зайвих запитань і просто грати. Збій у свідомості одного гравця приводить до пошуку правди. Ким проплачено цю гру? Хто судді? Хто глядачі?