І чому для «Астри» такою важливою є містерія? Постановка «Антигони» — не просто тренінг із командотворення. Я бачив цю брудну енергію, що пузирилася стелею, кислотними краплями спадала на рештки тіл і з чавкотінням поглиналася землею. Чи то був справжній катарсис?
Ми прилетіли до Бостона пізно вночі. Це була моя перша поїздка за кордон, і Юхим Євгенович перебрав на себе роль гіда, ввічливого господаря. Забрав свою машину з парковки — розкішний позашляховик, втілення американської мрії, що патякає про екологію, але при цьому пожирає бензин десятками галонів. Подвійна мораль — єдина мораль, яка виживає в цьому світі.
Ми виїхали за межі Бостона, хмарочоси лишилися позаду. Перед нами було ідеальне полотно хайвею.
— Таке враження, що я в якомусь американському фільмі, — зачудовано кажу шефові.
— Ти про що?
— Кількість штампів і карикатурних уявлень про Штати на одиницю часу просто зашкалює. Починаючи з вашої машини і всього цього, — веду рукою. Довкола типовий американський ландшафт, на тлі якого мають їхати двоє в самотньому авто, готові до найбільшого випробування свого життя.
Він посміхається.
— Здається, спершу кіно імітувало життя, хотіло зробити все якомога схожим на реальність. Знаєш, у реальних декораціях навіть хепі-енд виглядатиме правдиво. Та потім їм набридло, чи сама реальність уже не була такою привабливою. Вони почали конструювати її самі. Створювати міфи, секс-зірок, sex appeal, — промовив Юхим Євгенович із особливим смаком, наче про якийсь особливий аромат чи ауру, — і весь цей рок-н-рол і 15 хвилин слави. Реальність почала рівнятися на ці вигадки. Вона мала новий ейдос, з якого можна імітувати китайську підробку.
— А зараз?
— Зараз? Ну, зараз, по-моєму, такий fusion, що чорт ногу зламає. Все вигадка.
«Все ілюзія», — додаю подумки.
Ми їхали нічним хайвеєм, минаючи drive-in motel та всілякі Burger King. Уся реальність була торговельною маркою.
Ми розмовляли, як старі друзі. Юхим Євгенович говорив більше звичайного. Ніби боявся мовчання і своїх сумнівів. Здавалося, він до кінця не вирішив для себе, чи правильно вчинив, що привіз мене сюди.
За кілька годин, уже перед світанком, ми опинилися в околицях містечка Астра. Не знаю, як пояснити. Певної миті ми перетнули невидимий кордон. Реальність знову стала крихкою та прозорою, як у Терновцях. Задзеркалля реальності, місто, заховане від зовнішнього світу в лабіринтах потаємних ходів.
Потужні гірські хребти оточували містечко, ніби велетні стали навколішки, щоби вклонитися новонародженому малюку, і так заклякли навічно.
Все з гір стікало і спливало до міста. Воно засмоктувало в себе все. Весь бруд, води, тварин.
Серце темряви, що висотує кров та енергію.
Серце, що стукотить у передсвітанковому мороці.
Серце живих мерців, у яке я зажену осиковий кілок.
Місто не спало. Ми проїжджали центральною вулицею, власне єдиною вулицею, як пояснив Юхим Євгенович. Де-не-де в будинках спалахувало світло, за мить згасало в сусідніх. У вікнах миготіли тіні. Певно, обслуга, раби, що поклали своє життя на обслуговування штаб-квартири фонду «Астра». Як у Терновцях. Реальність знову ставала зацикленою, спогади поверталися, і змій теперішнього гриз свого хвоста.
Не вистачало лише зустріти похорон котрогось зі своїх близьких. Я посміхнувся.
Юхим Євгенович відслідковував кожен мій мікрорух, покосував на мене.
— Щось не так?
— Та ні. Християнство вчить нас, що реальність — це пряма стріла, випущена з арбалета Господа. І вона летітиме до самісінького Апокаліпсису. Але зараз спало на думку, що реальність — це радше закручені трубки самогонного апарата, крізь який нас млинкує доля. Висмоктуючи по краплі життєві сили.
Юхим Євгенович кивнув, але порівняння йому явно не сподобалось.
Я надто прямо натякав на «Астру». І на їхню ненажерливість.
Центральна дорога вела до величезної будівлі, викладеної з червоної цегли, як класичні університети.
Шви реальності розійшлися на мить.
Безодня пащеку відкрила.
Юхим Євгенович зупинився перед в’їздом.
— Останні сумніви Вергілія, чи можна показувати все пекло? — я розумів, що моє життя на волосині. Тупа іронія — мій єдиний захист.