Мати Вовчика, тітка Марія, голосила і надривалась:
— На кого ж ти мене залишив? Куди пішов так рано? Все казав, мамо, не журіться. І як тепер? Яке сонце світить тобі, синочок? Яка свічечка дорогу сповіщає?
Серед Багрянців терся чоловічок, на зріст менший від усіх дорослих. Розгублена посмішка і зиркав на всі сторони. Це й був Адвокат. Він гладив по голові молодших, тримав за руку старших Багрянців. Цієї миті він був політиком, який показував усім — я не покину вас і ваших близьких, підтримаю ваші родини, жодні гроші, звісно, не втамують болі втрати, але ви їх отримаєте.
За домовиною тягнулася юрба, людей 30—40. Більше виглядало в шибки і підглядало крізь дірки в парканах. Кожен мав вирішити для себе — чи йти за тілом Вовчика. Очі і вуха Стоматолога відразу фіксують, хто переметнувся до Адвоката. А це — мінус сотня гривень прибавки до пенсії та мішок гречки, плюс — проблеми і зайві запитання.
Люди Адвоката йшли за домовиною і на плані села ставили хрести на хатах, від яких не було жодного представника на процесії.
Ми підходили до кінця села. Майже при самому кінці стояла хата мого діда. Біля воріт стояли заплакана мати і дід, який тримав шапку в руках, схиливши голову. Хата була майже біля кладовища, і вони мали тужливий вигляд.
Той, хто ставив хрести на плані села, розгублено поставив знак запитання на хаті Варецького.
Я не терзав себе слуханням проповідей про безсмертя душі. Підійшов до своїх. Дід мовчки потиснув руку. Мама поцілувала мене в щоку. Її ніс був мокрим.
У селі ніколи не буває нормальних смертей. Так ніби смерть веде власний список, кожного разу намагаючись спробувати новий спосіб убивства. Дядька Івана збила вантажівка, точніше знесла півголови боковим дзеркалом, коли він їхав на велосипеді. Тітка Маняша згоріла в сараї. Придурки Ваньо і Ланьо, брати, які паскудили моє дитинство, коли Вовчика не було поруч, розбилися на мотоциклі. Залізний штир, яка стирчав просто з асфальту, прохромив одному з них череп.
А самогубців і сама смерть не змогла би пригадати.
Ніхто не знав точно, як помер Вовчик. Але тіло його об’їли вовки чи лисиці. Звірі-плакальниці по-своєму обмили тіло.
У закритій домовині несли рештки. Частини тіла мого друга.
— Останнім часом він зовсім двинувся. Може, й передоз був. Хто зна? Він же на наркотики присів. Коловся. Чого сюди ще Стоматолога приплітать? — обурювалася мама, накидаючи мені вже третю повну тарілку налисників, — їж, давай.
— Дочко, не мели дурного, — прикрикнув дід.
— Завжди так, не мели, не мели. А правду знати ніхто не хоче. Що вам сказали, у те й повірили. Своєї голови нема...
— Дочко, перестань. Якщо хтось почує...
— І що вони зроблять? А? Батьку, а як же можна у страху жити? Взяли всіх за горлянку. Пани познаходилися.
— Дочко, нічо ти не знаєш, — захитав головою дід.
— Нічого? А те, що всіх нас повбивають, як бидло? А?
— Дочко, нічо ти не знаєш, — повторив дід, — Бачу, нічому ти так і не навчилася.
Дід повільно підвівся і пішов дивитися телевізор у свою кімнату.
— А ти чого вуха розвісив? А? Давай, млинці вже доїдай.
Маму непокоїла ще одна історія. Кілька днів тому в селі з’явилася незнайома чорна машина з київськими номерами. Повільний проїзд вулицею та намагання зав’язати розмову з Галчихою, продавчинею магазину «Волошка», відразу ж нашорошили всіх. Особливо маму.
Бо розпитували вони з-поміж іншого і про Варецьких.
— Галчиха каже, нічого такого. Це точно не люди Стоматолога чи Адвоката. Ті і так знають все про всіх. І просто беруть своє. Галчиха каже, відразу видно, що люди серйозні. Гебісти якісь, — мама зробила паузу, — синок, ти нічо такого не наробив? Може, хочеш щось мені сказати?
Вже зараз я знаю, що система «Астри» дала тоді збій. Один із небагатьох випадків, коли попередній відбір учасників семінару і збирання інформації про них не було проведено таємно.
Стоматолог і Адвокат так нашорошили селян, що будь-які чужинці відразу ж викликали підозру. І навіть купівля простроченого морозива «Три ведмеді» не могла надурити Галчиху. Хоча система і дала збій, але «Астра» вже мала своїх заручників. Про всяк випадок.