Юхим Євгенович чекав на мене за сніданком.
Його посмішка не була приязною. Хижак стомився маскуватися. Починалася гра без правил.
— Сподіваюся, ти погано спав.
Я не встиг зреагувати на перший удар, як за ним слідував наступний:
— Тут рідко бувають гості. Кімната для гостей — особлива камера тортур. Сподіваюся, таких жахів як тут, ти навіть у Терновцях не бачив. Ти потішив Великих мертвих, — він говорив спокійно, ніби ми ґречно обмінювалися ранковими новинами за сніданком. — Чого дивишся? Хіба ти не цього хотів? Ти хотів правди? Хотів докопатися до суті? — Він дивився мені просто у вічі, і це вже точно не був інтелігентний діаспорний гарвардський професор, разом із маскою зник і його наліт американізмів. — Якщо хочеш правди, то маєш бути готовим до неї. Тридцятилітній шмаркач, який ставить усе під загрозу. Виродок, — сказав, ніби відхаркнув. Він зробив ковток кави. — Чого витріщився? Поїж бодай щось.
— Ні, дякую, — нарізані шматки м’яса нагадували порубану плоть, кава відгонила нафтою. Тяжко снідати, коли сам щойно побував десертом.
— Пішли тоді, — рвучко підхопився Юхим Євгенович, у його руках була сила, якої не чекаєш від 50-літнього. — Ми не на допиті, і я не збираюся вивідувати, що ти второпав або що саме знаєш. Але оскільки ти вже тут, то мав зрозуміти чимало, — ми йшли коридором, він карбував крок, ніби хотів покінчити з цим якомога швидше, поки не передумав.
— «Астру» не було засновано в 1850-му. Це — набагато давніша історія, — кажу я і почуваюсь, як на іспиті. — «Астра» ще від Аристотеля та інших Великих мертвих знала, що робить.
Він кинув швидкий погляд, оцінюючи жертву.
— «Астра» створювала цей світ.
Я зупиняюсь. Почуте падає на мене тягарем. Він стишує крок, говорить чітко, вкладаючи у свідомість правду.
— «Астра» створила цей світ таким, як ти його знаєш. Вона дала всьому цьому назви, поняття, розробила всю систему розуміння світу. Все, що ти знаєш про світ, — це «Астра». Все, чим є цей світ, — це «Астра». Ти й будь-хто інший — це «Астра».
Він іде далі мовчки. Свідомість розривається, але я не зупинюсь. Я повинен дізнатися правду.
І сказати її тобі.
Заходимо у просторий зал, багряні килими, гобелени з вишитими символами «Астри». Спадають сутінки. Він не запалює світла, проходить залом, відкриває непримітні двері у стіні. Роздратованим різким рухом запрошує мене.
Спускаємося залізною драбиною, що веде в пекло.
Шляхом, з якого немає вороття.
Всередині печери пробито величезний колодязь, вертикальний тунель, десяток метрів у діаметрі. Тунель, проточений гігантським хробаком.
Я стискав перечки до болю в пальцях. Далеко внизу сяяло коло, освітлене сотнями ліхтарів.
Я відчував, що наближаюся до осердя землі. До точки відліку всього.
Нога зісковзнула, в останню мить схопив перечку і повис над безоднею. Юхим Євгенович не подав знаку, що щось сталося. Ніби він і так давно знав, що має відбутися.
Час від часу я зупинявся, тамував подих, зачудовано розглядав платформу під собою. Ідеальне коло, підсвічене по обідку ліхтарями. Драбина проходила крізь самісінький центр.
І я вже знав, що побачу внизу.
Долаючи страх і втому, я спустився. Юхим Євгенович чекав мене ще нижче, там була ще одна платформа. Я обвів поглядом викладені у формі зірки рештки Великих мерців, людей, що змінили хід історії, творців, на чиїх кістяках стоїть цивілізація, і завдяки чи всупереч яким нові покоління створюють себе. Переді мною лежало кладовище світової культури та історії. Мертвий канон, який залишається безсмертним. Рештки тих, чиї слова і думки вкорінюються у нашій свідомості, проростають у ній.
Я почав спускатися ще нижче. Углиб пластів істини. «Ще один, останній ранг доступу», — усміхнувся я.
Платформи зроблено з ґратчастого настилу, крізь решітку падало слабке світло на нижню платформу. Я став на неї, хоча сходи вели далі вниз, у серце темряви.
Ми стоїмо на ґратках, під нами порожнеча, абсолютний морок.
— Світ було створено ними, — його стишений голос у темряві перебирає кожну кістку, він знову виліплює мене, але я знаю, що не відступлю. — Вони були першими на цій землі. Це — їхня земля.
Я не перепитую, хто вони, бо й так відчуваю — вони тут, під нами, великі сили темряви. У свідомості майнула фраза Дарвіна: «У сутінках минулого ми можемо розгледіти, що давній пращур усіх хребетних повинен бути водяною твариною, яка мала зябра, була гермафродитом і в якої найважливіші органи тіла, як, приміром, мозок і серце, були недосконалими або зовсім нерозвинутими».