Перемахую через височенну стіну. Невдало і боляче приземляюсь. Проклинаю себе, чому не довідався про систему управління воротами.
Йду на світло ліхтарів, що підсвічують єдину вулицю. Будинки тих, хто мав би обслуговувати будівлю.
Голос батька переслідує мене. Я був переконаний, що взяв контроль над власним життям. Хотів знищити рабську систему і донести істину. Вони ж передбачили кожен мій крок. Знову і знову повертаюся подумки до двох текстів. Тексти останнього блоку, якими зазвичай ми закінчували Семінар.
Частина перша епілогу «Війни і миру» Толстого. Він знаходить метафору для опису історичного процесу: «Схвильоване історичне море Європи вляглося у свої береги. Воно здавалося стишеним; однак таємничі сили, що рухають людством, продовжували свої дії». Я хотів пірнути в це море. Сколихнути його, зрозуміти, як рухаються коліщата цих таємничих сил. Толстой чи не єдиний з усіх Великих мертвих говорить про відносність суспільного блага, «з кожним роком, з кожним новим письменником змінюється бачення того, що є благо людства; те, що здавалося благом, за десять років уявляється злом, і навпаки». Я вірю, що істина є благом. Істина, яку я хочу донести до тебе, може стати шляхом до свободи. І це благо, яке, думаю, протримається віками. Толстой називає дві рушійні сили, що складають певне явище: випадок і геній. Лише волею випадку життя складалося так, що я прискорено летів до своєї смерті, минаючи рівні та ранги істини. Випадковості, мільйони випадковостей дають владу геніям. Доля? Провидіння? Воля Творців? Не знаю.
Якби я не пішов на день народження до Галі? Якби не розговорився з Жорою? Якби Вовчика не вбили, хто захищав би мене? Якби, якби… Але, гадаю, мільйони випадковостей все одно привели би мене сюди.
Хоча Толстой попереджає мене: «Кожна особистість носить у собі свої цілі та, серед іншого, носить їх, щоб служити недосяжним суспільним цілям». І ще: «Що вище піднімається розум людський у відкритті цих цілей, то очевиднішою є недосяжність кінцевої цілі». Толстой точно знав істину, але боявся наблизитися хоча б на рядок до неї.
Здіймається вітер, віщуючи бурю. Нарешті, доходжу до будинків, ступаю в калюжу світла. Придивляюсь у вікна. Де-не-де зблискує лампа, за мить у вікнах навпроти гасне світло. Рядок із близько двадцяти двоповерхових будинків, розташованих ідеально один навпроти іншого. Типова Америка, якою знаємо її з фільмів.
Раптом постріл. Куля цілить у сантиметрі від моєї ноги. Біжу, петляючи кроки. Як навчився від комп’ютерних ігор. Постріл, іще постріл. Полювання хижаків триває. Чую дзижчання механізмів за спиною. Добігаю до ґанку. Сіпаю двері. Відчинено. Застрибую всередину. Ховаюся в глибині будинку. Визираю та бачу летючий дрон — літальний апарат-патрульник. Певно, запрограмований на знищення рухомих об’єктів під час комендантської години. Якщо таку запроваджено в містечку.
Вітер врятував мене. Його сила. Ще одна випадковість у мільйонах сходинок, що ведуть цю історію до кінця.
Дрон знавіснілою Еринією, богинею родової помсти, нипає побіля будинку, готовий помститися за мої гріхи.
За мить дрон відлітає, в його механічному дзижчанні вчувається розчарування.
У будинку вмикається світло. Ховаюся під диван. Чекаю на привітного господаря з рушницею в руках. Складаю якомога правдивіше історію про українського туриста, який загубився в нічному місті, куди приїхав набиратися досвіду. І, між іншим, знищити ваше місто.
Час спливає, але ніхто не подає голосу. Можливо, вони причаїлися і чекають моїх дій.
Я давно не ганчірка.
Зрештою, я в кількох годинах від безсмертя.
Збираю свою англійську докупи і виповзаю зі сховку. Цієї миті світло знову гасне і я, як останній боягуз, падаю на підлогу, чекаючи пострілів. Час тягнеться, нічого не відбувається. На животі повзу килимом, задихаюся від пилу, що накопичувався роками. Пил забиває дихання, хапаю повітря, і пил проникає ще глибше. Скручуюсь у кашлі. Доповзаю до кінця кімнати. Повертаю голову в бік кухні. Там тінь. Обриси жіночої фігури, що стоїть біля плити.
Як вона не почула мене? Чому нічого не сказала? Чому мовчить так лиховісно?
— Мем, вибачте, я не хотів вас налякати. Я знайшов прихисток у вашому домі від того робота-вбивці. Перепрошую, мем. Я не вчиню вам злого. Мем, я ще трохи тут побуду. Можна? Скажіть просто, до котрої комендантська година. Мем?
І я розумію, що говорю з пусткою. Говорю сам із собою.