Я нічого не міг відповісти матері. І точно не пов’язував участі в «семінарі особистісного розвитку» з появою гебістів.
Ввечері краще було не потикати носа з хати. Поминки Вовчика закінчилися п’яним розгулом. Гармошка та аудіосистема в машині бійців у спортивних костюмах. По селу вили собаки. Мене ж чекав «Правитель» Макіавеллі. І ще один крок назустріч Семінару.
Тієї ночі мені вперше приснився Вовчик. Це був навіть не сон. Реалістична мандрівка у власні спогади.
Нам по 12 років. Той вік, коли ми почали будувати халабуди на деревах не для ігор у козаки-розбійники. Нам потрібна була своя територія. Сховок для секретів. У мене їх, щоправда, не було. Але у Вовчика їх вистачало на двох. Він притягнув цигарки і вчив мене курити.
Я повернувся в той день, про який ми з Вовчиком ніколи не говорили.
У тій халабуді ми роздивлялися перші порножурнали. Польські картинки з неграми і грудастими білявками. Я відчував особливу млість, для якої не дібрати слів. Того дня Вовчик не витримав, дістав зі штанів настовбурченого пісюна і почав його швидко пестити рукою.
— Дивись, ти теж так можеш. Балдьож.
Пізніше я зміг. І це було круто.
І вже дорослішим я думав, що, може, варто було би спробувати зробити це з якимсь хлопцем. Але сам боявся таких думок.
Пізніше ми лежали в халабуді, звісивши ноги з дерева. Тепло розливалося тілом, пахло деревом.
Перед очима стояли зображення з журналу.
— От і мені б таку. Ох, я б їй показав. Кожен день трахав би, — мрійливо казав я.
— Ну, і придурок, — піднявся на лікті Вовчик.
— В смислі? — я вже встиг образитись.
— Баби то таке. Да круто, але від цього, сука, і діти бувають. Глянь на моїх родаків. Але жизнь, сука, така коротка. Знаєш, скікі всього треба встигнуть.
— Вовчик, а може, не треба спішить? Ще стіки часу.
— Нє, Вітьок. Треба дєла дєлать. Як каже батя: «Поршнями двігать». Можна не вспіть.
— Та ладно, Вовчік. Часу ще завалісь, — ліниво потягуюсь.
— Може і так, — знизує плечима мій друг. — Но ти реально думаєш, що не умреш ніколи?
— Не знаю, — розгублено відповідаю.
— Здохнуть усі. І батя, і мамка. І дєд твій загнеться. І ми, сука, тоже. Так шо нада успіть.
— Шо успіть?
— Всьо, Вітьок.
— Всьо?
— Угу. Всьо, сука. Ну, або хотя б намутить еліксир від смерті, — задумливо говорить Вовчик і невміло підпалює цигарку. Закашлюється.
22
На ранок село виглядало, як після партизанської диверсії. У кожному подвір’ї розкидано листівки. Агітація Стоматолога. Обіцянка у 10 тисяч гривень за інформацію про вбивць Вовчика. Обіцянка, що «винуваті будуть покарані».
Селяни розпалювали печі агітацією, одним оком прочитуючи прокламації. Бійці Адвоката похмільно нипали хатами. Намагалися щось дізнатися, але навчені селяни вже давно варили їсти на вогні чужих обіцянок.
Ближче до обіду мала приїхати маршрутка на Київ. Якось неуважно попрощався з мамою і дідом. Слухав музику в навушниках і перебирав думки Гоббса. Однією рукою пригорнув маму. Відчув холодний ніс на щоці. Міцно потиснув дідові руку. Він, як завжди, широко посміхався ротом, повним золотих зубів. Особливою посмішкою, ніби він не переставав дивуватися, які ми молоді, чудні. Я вийшов за ворота, простував у бік хати Багрянців на початок села. Дорога, якою несли Вовчика, ніби відмотувалася назад.
Дід гукнув: «Бувай здоровий».
Мама мовчки перехрестила.
Більше я їх не бачив.
Дні до від’їзду на Семінар промайнули. Листування і переговори з викладачами, вибачення за те, що не відповідатиму на телефон.
Тексти Семінару злипалися в один згусток сенсів. Окрему думку вже було неможливо відділити від іншої.
Напередодні від’їзду подзвонила Влада і запропонувала зустрітись.
Ми зустрілись у тій кав’ярні, що і з Жорою. Знову та сама історія з середнім арифметичним наших статусів. Мої запаси закінчувалися, і «Пузата хата» була би найкращим варіантом. Але перед Владою я, як завжди, мав стрибнути вище голови.
Ми обійнялися. Вона підставила щоку для поцілунку.
— Гарно виглядаєш, — зміг сказати я.
Минув рік відтоді, як вона сказала: «Нам краще спробувати побути окремо».
— Дякую. Ти теж нічого. Поправився на пару кілограмів, — відповіла Влада.
Мене збуджував її запах.
— Що будемо?
— Я чогось би гаряченького.
Мене збуджував її голос.
— Може, тоді глінтвейну? — запитав я, розуміючи, що на чай офіціянту в мене точно не вистачить.