— Чому б і ні, — посміхнулась Влада.
Мене збуджувала її посмішка.
Я не міг нічого вдіяти з собою. Сила звички. Хоча ніхто з моїх знайомих не міг розгледіти в ній усього, що бачив я.
— Ну, розповідай. Що нового?
Я ненавидів її. Але хотів.
Я ненавидів себе за те, на кого перетворювався у її присутності. Я завжди говорив, ніби виправдовуючись за свою недолугість і недоладність.
— Що, нічого нового? — грайливо запитала вона.
Я не міг розказати їй про безсонні ночі, коли перечитував її довбані еротичні смски. І про дні, коли збуджено перечитував її давні і-мейли, що їх колись обіцяв їй видалити. Про три тижні на заспокійливих і тиждень стаціонару.
— Я бачу, що так і не дочекаюся від тебе новин, — роздратовано завела Влада.
За правилами нашої давньої гри, я мав почати виправдовуватися і прогинатись у піруетах вибачень. Стара звичка, чи то радше інстинкт, підказав правильні слова:
— Вибач, будь ласка. Просто все якось несподівано. І ти така гарна.
Вона знову посміхнулася. Задоволена тим, що її контроль над своїм Віто ще й досі є. І пульт дистанційного управління вмонтовано в мене.
— Все добре, — вона відразу ж обрала свою коронну інтонацію повелительки. І її метр п’ятдесят вісім зросту поступово досягав величі та розмірів справжньої топ-моделі.
— Як ти? Що нового? — за правилами гри я мав удавати, що нічого не знаю. Ніби не слідкую в соцмережах за її життям. І її родичі в п’ятому коліні не шукали моїх у третьому, щоби між іншим не обмовитися, що Влада одружилася. «Ви знаєте, так чудово і випадково. І закордон, що найцікавіше».
— Ну, я в Берліні.
— Вау! По роботі? Тепер економічні факультети відправляють на стажування за бугор?
Я далі клеїв дурня.
Влада, як і багато моїх притомних однокурсників-філологів, відразу ж вступила на вищу економічну освіту. Щоби був хоч якийсь шмат хліба, а не пусті слова.
Вона ніби добирала слова. Ніби боялася ранити мої почуття.
Все ілюзія.
Все обман.
— Я вийшла заміж.
Моя щелепа повільно відпадає.
— Так трапилося.
У мене вигляд, наче зараз заплачу.
— Він стоматолог.
Я ледь не зареготав цієї миті. І поламав би всю монодраму, розіграну Владою.
— Німець. Ми познайомились у скайпі.
І випадково у тебе з першого курсу над ліжком висів плакат із Александерплатц.
— Ганс? — питаю я.
— Тобто?
— Його звати Ганс? Мені снилося це ім’я.
— Штефан. Його звати Штефан. Йому 34. Він схожий на тебе.
Ніби це мене мало заспокоїти.
— Такий самий задрот? — всередині я веселився на всю.
Влада засміялася.
— Ні. Ну, хіба трошки такий зануда, як і ти.
Ми сміялися разом.
— Ніколи не думала, що зможемо з тобою просто так сидіти і про це все говорити.
— Угу. Тепер розумію, що ти хоч недарма німецьку вчила в школі.
Влада показала білі зуби. Які так хотілося поцілувати. І вибити.
Вона зняла чоботи і залізла з ногами на фотель. Спідниця задерлася.
Мене збуджували її маленькі пальці.
Я знову не міг дібрати потрібних слів. Можна було, звісно, запитати, як давно вона знайшла Ганса, тобто Штефана. Скільки часу вона обробляла його перед тим, як сказати мені: «Нам краще спробувати побути окремо».
— Він справжній чоловік, — сказала вона.
І разом із теплом глінтвейну тілом розлилася ненависть. Всі невимовлені образи і прокльони. Всі її кпини і звинувачення.
— Біля нашого будинку стоїть причеп. У цьому причепі турок цілодобово готує кебаб і торгує пивом. Для мене він варить справжню каву. Запах від неї летить районом. Ніхто не вірить, що цей кебабник вміє таке робити. І тоді ми говоримо. Він навчався у нас, тут, у Києві. В Богомольця. Хірург. Ти бачив би, як він м’ясо шинкує, — посміхнулася Влада. — Кілька років тому землетрус знищив їхнє поселення. А він був на заробітках у Берліні. І не зміг повернутися, щоб їх поховати, — Влада робить ковток червоного пахучого вина. — Не було кого ховати.
Вона вдивляється в келих, за всіма нашаруваннями косметики і захистом маніпуляцій я нарешті бачу дівчинку, в яку закохався чотири роки тому.
— Віть, — вперше за багато часу вона називає мене не Віто. Віто, як Віто Корлеоне, хрещений батько. — Віть, я хочу нормального життя. Стабільності. А не цього, — рукою вона обводить зал, — ти ще й досі живеш своїми казками. Ілюзіями.
Вона піднімає очі та дивиться на мене: