В її голосі чулося роздратування, та Френклін твердо стояв на своєму, уперто незважаючи на те, що час минав.
— Нехай навіть втратимо п’ять фунтів. Це не велике багатство. — Вона знову спробувала заперечити, але Френклін сказав:
— Юдіт, мила, ти ж, мабуть, неправильно записала номер. — Вона знизала плечима і пішла до бару. — Зроби один міцний. Я відчуваю, що сьогодні в нашому меню здорові страви, — гукнув він.
— Сподіваюсь, але риба так тхне.
Піднісши склянку до губ, Френклін повернувся до вікна і дивився на згасаючий небосхил. За чверть милі над сусіднім універсальним магазином миготіли п’ять червоних сигнальних вогнів. Періодично спалахувало освітлення торговельного центру, на тлі вечірнього неба вимальовувався масивний силует.
— Юдіт! — Він пішов на кухню і підвів її до вікна. — Рекламний екран за універсальним магазином. Коли його встановили?
— Я не знаю, — Юдіт здивовано глянула на нього. — Чого ти такий схвильований, Роберте? Може, щось пов’язане з аеропортом?
Френклін прикипів очима до чорного силуету.
— Так напевно думають усі. — І він вилив вміст склянки у раковину.
О сьомій годині ранку, поставивши машину на стоянці біля універсального магазину, Френклін старанно вибрав з кишені всі монети й поклав їх у скриньку на приладовій дошці. Магазин уже вирував ранішніми покупцями, безперервно клацали тридцять вхідних вертушок. Відтоді як було запроваджено “24-годинне витрачання грошей”, торговельний комплекс ніколи не зачинявся.
Основною масою покупців були ті, хто мав знижку на придбання товарів; домашні господарки, користуючись пільгами по контракту, закупали гамузом продукти харчування, одяг, різні домашні пристрої. Так цілий день вони їздили від одного торговельного центру до іншого, немов божевільні або автомати, наче хтось примушував їх жити за таким розпорядком, — і намагалися закупити якомога більше.
Саме тоді, коли Френклін наближався до входу, ця жіноча маса ринулася до своїх автомобілів, перегукуючись між собою, на ходу заштовхуючи придбане у сумки. Хвилиною пізніше їхні авто помчались колоною в іншу торговельну зону.
Велике неонове табло над входом повідомляло про останні знижки — не більше п’яти відсотків від загального товарообігу. Найбільші знижки інколи сягали двадцяти п’яти відсотків у районах, де мешкав молодший службовий персонал. Там витрата грошей мала чіткий соціальний стимул. Бажання належати до тих, хто витрачає найбільше, заохочувалось оголошеннями на величезному електричному табло, встановленому у фойє універсального магазину, з повідомленням прізвищ та витрачених сум. Чим більше витрачаєш грошей, тим більше твій внесок на знижки — такі люди були в пошані. Хто витрачав мало грошей, той, так би мовити, виїжджав на спинах інших і вважався соціальним злочинцем.
Френклін спинився біля крамниці, дивлячись на гігантський металевий екран, що височів за огорожею на краю паркінга. Зовсім не схожий на звичні реклами. Потворний прямокутник, скріплений стальними заклепками. Високовольтні проводи спускались униз, а поверхню паркінга перетинав довгий рубець, де сховався кабель.
Френклін рушив до металевих опор. За п’ятдесят футів від випромінювача він зупинився і повернувся назад, подумавши, що може спізнитися до клініки і що йому потрібна пачка цигарок. Від трансформаторів випромінювача чулося приглушене, але потужне гудіння, воно стихало в міру того, як він підходив до універсального магазину.
У фойє біля автоматів Френклін відчув у собі якусь зміну і присвиснув, згадавши, чому виклав гроші з кишень.
— Хетуей! — сказав він досить голосно, і двоє покупців здивовано зиркнули на нього.
Не дивлячись прямо на екран випромінювача, Френклін спостерігав його відображення в скляних дверях, щоб якось уникнути підсвідомих команд.
Та в цю мить отримав два чіткі накази — “Не підходь близько” і “Купуй сигарети”. Люди звичайно припарковували свої машини по периметру огорожі, але тепер уникали цього місця — машини описували півколо на відстані п’ятдесяти футів від неї.
Він обернувся до прибиральника, що підмітав фойє.
— Для чого тут цей екран?
Чоловік сперся на мітлу і знуджено глянув на щит.
— Не знаю. Може, щось пов’язане з аеропортом.
Тримаючи у роті незапалену сигарету, правицею дістав з кишені штанів пачку. Неуважливо постукав новою сигаретою по нігтю великого пальця і пішов геть.
Кожний, хто заходив до універсального магазину, купував сигарети.
Спокійно їдучи в ряді з показником швидкості сорок миль на годину, Френклін роззирався довкола. Іншим разом він був дуже стомлений чи заклопотаний і думав тільки про те, як керувати машиною, а зараз уважно розглядав рекламу придорожніх кафе, в якій зустрічалися і маленькі копії нових екранів. Вони заглядали в усі вікна і двері, але більшість з них здавалися нешкідливими. По один бік полотна експрес-шосе стояли три однакові, заввишки з п’ятиповерховий будинок, чудово зроблені екрани: велетенські домашні господарки з електричними очима та усмішками, що іскрились неоновими спалахами, позували в своїх бездоганних кухнях.
По інший бік експрес-шосе був пустир, перетворений на автомобільне кладовище. Легкові машини, вантажні, поливалки, рефрижератори — практично у робочому стані, але викинуті з життя економічним валом дешевших моделей. Тільки хром став трохи тьмянішим. Кузови виблискували на сонці. Поблизу міста рекламні щити стояли досить щільно, закриваючи ці звалища, але під’їжджаючи до естакади, Френклін побачив величезні піраміди з металу, що темніли на фоні неба, нагадуючи землі забутого Ельдорадо.
Увечері Хетуей знову чекав на нього біля сходів клініки. Френклін, махнувши рукою, попрямував до своєї машини.
— Що сталося, докторе? — запитав Хетуей, коли той підняв вікна, озираючись на ряди припаркованих авто. — За вами хтось стежить?
Френклін сумно всміхнувся.
— Не знаю. Сподіваюсь, що ні, але коли те, про що ви говорили, правда, то, думаю, стежать.
Захихотівши, Хетуей розлігся на сидінні, впершись коліном у приладову дошку.
— Ага, щось таки помітили, докторе!
— Може й так. Я ще не зовсім впевнений, але є всі підстави вважати, що ви маєте слушність. Сьогодні вранці у торговельному центрі Феєлоунл… — Він замовк, з зусиллям пригадуючи величезний чорний екран, раптове бажання зайти до універсального магазину, коли проходив повз нього, свою внутрішню боротьбу.
Хетуей кивнув.
— Я бачив той випромінювач. Він великий, але не такий, як оце зводять. їх будують зараз усюди. Вони височіють над усім містом. Що ви збираєтесь робити, докторе?
Френклін міцно стиснув кермо. Скидалося на те, що Хетуей кепкує, і це дратувало його.
— Звичайно, нічого. Хай йому біс, можливо, це просто щось на зразок автопорадника, а ви примусили мене уявити…
Хетуей рвучко випростався.
— Не кажіть дурниць, докторе! Якщо вже ви не довіряєте власним почуттям, то що ж залишається? Вони атакують ваш мозок, коли ви не захистите себе, його підкорять! Ми негайно повинні діяти, доки ще не всі паралізовані.
Френклін втомлено підвів руку.
— Стривайте. Уявімо, що ці випромінювачі встановили всюди. Де вони візьмуть гроші? Мільйони випромінювачів потребують колосальних капіталовкладень, а існуюча система позичок та знижок вичерпала свої фінансові можливості на п’ятдесят років уперед. Велика економічна війна неможлива, бо буде згубною.