Моранж зірвався на ноги.
— Печера, печера там?
— Вона там, — повторив неквапом Ег-Антеуан, підводячись.
— Веди нас до печери.
— Моранже, — сказав я, раптом стривожившися, — западає ніч. Ми нічого не побачимо. І, можливо, до неї ще далеко.
— Відціль п’ятдесят кроків, не більше, — промовив Ег-Антеуан, — у ній повно сухої трави. Її можна запалити, й капітан усе побачить, як удень.
— Ходімо, — повторив мій товариш.
— А верблюди? — наважився я ще раз утримати його.
— Вони спутані, — сказав Ег-Антеуан, — і там ми будемо недовго.
Він уже прямував до чорної гори. Моранж, що аж тремтів від хвилювання, рушив за ним. Я теж пішов, відчуваючи з тієї миті глибоку тривогу. В скронях гупало. «Я не боюся, — повторював я собі, — присягаюся, що це не страх».
Ні, справді це був не страх. А проте яке дивне запаморочення! Мла застеляла очі. У вухах гуло. Я знову чув голос Ег-Антеуана, але підсилений, надзвичайно гучний і водночас глухий, дуже глухий:
У ночі семеро дочок…
І мені здавалося, що гори відлунюють, безмежно повторюють цей зловісний останній рядок:
А сьома — це хлопець, що втратив око.
— Це тут, — сказав таргіець.
Ми побачили в скелі чорну діру. Схилившись, Ег-Антеуан проліз у неї. Ми — за ним. Усередині панувала темрява.
Блимнуло жовте світло — це Ег-Антеуан викресав вогонь і підпалив купу трави біля входу. Спочатку ми не могли нічого розгледіти. Очі засліплював дим.
Ег-Антеуан залишився збоку біля отвору печери. Він сів і почав спокійніше, ніж завжди, пахкати своєю люлькою, пускаючи клуби диму.
Над травою, охопленою полум’ям, замерехтіло світло. Я мигцем глянув на Моранжа. Він, як мені здалося, був дуже блідим. Упершись обома руками в стіну, намагався розшифрувати знаки, які я ледве бачив.
І все ж я запримітив, що в нього тремтіли руки.
«Чортзна-що, може, йому, як і мені, млосно?» — міркував я, відчуваючи, як стає дедалі важче зібратися з думками.
Я почув, як голосно він гукнув, здається, до Ег-Антеуана:
— Відсунься вбік. Нехай надходить повітря. Як димно!
Він усе читав, читав.
Раптом знов пролунав його голос, але невиразно. Мені здалося, що дим поглинув і звуки.
— Антінея… Нарешті… Антінея… Але це не вирізьблене на камені… знаки накреслено охрою. І менш, ніж десять, а може, й п’ять років тому… О!..
Обхопивши голову руками, він голосно крикнув:
— Це містифікація. Трагічна містифікація! Я глузливо всміхнувся.
— Та годі, не нервуйте.
Він схопив мене за руку й затряс її. Я бачив його очі — вирячені від жаху й подиву.
— Ви збожеволіли? — заревів він мені просто в лице.
— Не кричіть так голосно, — сказав я усміхаючись.
Він знову подивився на мене й, приголомшений, сів навпроти на камінь. Ег-Антеуан так само непорушно курив біля отвору до печери. В темряві видно було, як миготів червоний вогник його люльки.
— Божевільний! Божевільний! — повторив Моранж, голос якого, здавалося, став глухішим.
Раптом він схилився над багаттям, котре високо здіймало свої останні, яскраві язики. Вихопивши одну травину, ще не зачеплену вогнем, почав уважно розглядати її, потім зареготав і жбурнув у полум’я.
— О! О! Вона дуже гарна!
Хитаючись, він підійшов до Ег-Антеуана і показав на вогонь.
— Коноплі, га! Гашиш, гашиш! О! О! Дуже гарна рослина!
— Вона дуже гарна, — повторив я, вибухнувши сміхом.
Ег-Антеуан погодився, промовисто всміхнувшись. Вогонь догорав, освітлюючи його запнуте обличчя, і виблискував у його страшних темних очах.
Минула хвилина, й Моранж зненацька схопив таргійця за руку.
— Я теж хочу закурити, — сказав він, — дай мені твою люльку.
Привид незворушно простяг моєму товаришеві те, що той просив.
— Ага, це європейська люлька…
— Європейська люлька, — повторив я, стаючи дедалі веселішим.
— З ініціалом «М.»… Ніби навмисне: «М.», капітан Моранж.
— Капітан Массон, — спокійно виправив Ег-Антеуан.
— Капітан Массон, — повторили ми з Моранжем.
І знову засміялися.
— Ха-ха-ха! Капітан Массон… Полковник Флаттерс… Криниця Гарама. Його вбили, щоб відібрати люльку, цю люльку. Це Сегеїр-бен-Шейх убив капітана Массона.
— Це справді Сегеїр-бен-Шейх, — спокійно і байдуже промовив таргієць.
— Капітан Массон разом з полковником Флаттерсом залишили валку, щоб розвідати джерело, — сказав Моранж регочучи.
— І тоді туареги напали на них, — додав я, весело сміючись.
— Один таргієць з Хоггару схопив за вуздечку коня капітана Массона, — додав Моранж.
— Сегеїр-бен-Шейх тримав коня полковника Флаттерса, — докинув Ег-Антеуан.
— Полковник вставляє ногу в стремено й тієї ж миті дістає удар шаблеку від Сегеїр-бен-Шейха, — провадив далі я.
— Капітан Массон вихоплює револьвера, стріляє в Сегеїр-бен-Шейха і відбиває три пальці на його лівій руці, — сказав Моранж.
— Але Сегеїр-бен-Шейх ударом шаблі розтинає череп капітанові Массону… — спокійно закінчує Ег-Антеуан.
Сказавши ці слова, він стиха задоволено усміхнувся. Його освітлювало полум’я, що вгасало. Ми бачили кінець його лискучої чорної люльки, яку він тримав лівою рукою. Лише один, два пальці були на цій руці. Досі я не помічав цієї деталі.
Моранж також звернув на неї увагу, бо, голосно засміявшися, промовив:
— Отже, ти розтяв йому череп і пограбував його, взявши люльку. Браво, Сегеїр-бен-Шейх!
Сегеїр-бен-Шейх не відповідає. Однак помітно, що він дуже вдоволений. Курить. Заледве розрізняю риси його обличчя. Полум’я блідне й гасне. Ніколи в житті я не сміявся так, як цього вечора. Моранж також, я цього певен. Він уже, мабуть, забуде свій монастир. І все це тому, що Сегеїр-бен-Шейх украв люльку в капітана Массона. Чи варто після цього вірити в релігійне покликання?
До того ж ця клята пісня. А сьома — це хлопець, який втратив око. Безглуздіших слів не вигадати. Ах, це справді кумедно: ось ми четверо в цьому підземеллі. Четверо? Що я кажу? П’ятеро, шестеро, семеро, восьмер… Почувайте себе вільно, друзі. Ага, їх більше нема. Нарешті я дізнаюся, як виглядають тутешні духи — гамфазанти, блем’єни… Моранж каже, що в блем’єнів обличчя на грудях. Той, хто вхопив мене в обійми, безумовно, не блем’єн. Ось він виносить мене. І Моранжа теж. Я не хочу, щоб Моранжа забули тут…
Його не забули: бачу, його висадили на верблюда, який іде попереду того, до якого прив’язаний я. Добре зробили, що прив’язали мене, інакше скотився б, це точно. Ці духи насправді не такі вже й злі чортяки. Але який довгий цей шлях! Мені хочеться випростатися. Спати! Ми щойно пройшли довгим коридором, потім опинилися просто неба. А ось знову нескінченний коридор, де нема чим дихати. І знову зірки… Скільки ще триватиме ця безглузда подорож?
Бач, вогники. Може, це зірки? Ні, точно, вогники. А ось сходи. Слово честі, це сходи у скелях. Як вилізуть верблюди?.. Але це вже не верблюд, мене несе людина. Чоловік в білому, не гамфазант, не блем’єн. Моранж, мабуть, ошелешений своїми фальшивими історичними висновками, повторюю, абсолютно фальшивими. Відчайдушний Моранж! Аби тільки гамфазант не скинув його на цих сходах, яким нема кінця-краю. На стелі щось блимає. Так, так, це лампа, мідна лампа, як у Барбушів у Тунісі. Знову нічого не видно. Але тепер мені байдуже, я лежу; тепер можу спати. Який недоладний день! О! Панове, запевняю вас, не варто зв’язувати мене, я не маю жодного бажання погуляти на бульварах.
І знову темрява. Кроки віддаляються. Тиша. Лише на мить. Десь поряд з нами балакають. Що вони кажуть?.. Ні, неймовірно! Цей металевий звук, цей голос. Знаєте, що він вигукує, цей голос, знаєте, що він вигукує із таким, здається, звичним наголосом? Отже, він вигукує:
— Робіть ставки, панове! Робіть ставки! У банку десять тисяч луїдорів. Робіть ставки, панове!
Зрештою, я в Хоггарі чи деінде, хай йому біс?