Без найменшого докору сумління скажу, що цей шлюб не був тим, чим мав стати. Графиня, старша за мене на десять років, була незлагідна й не дуже гарна. До того ж її родина вимагала дотримання всіх правил користування приданим. Таким чином, на той час я мав лише двадцять п’ять тисяч ліврів платні як камер-юнкер. Сумна доля для того, хто відвідує графа д’Орсей і герцога де Грамон-Кадерусса. Що б я робив, якби не прихильність імператора?
Одного весняного ранку 1862 року я сидів у своєму кабінеті й переглядав кореспонденцію. Там був лист від його величності, який запрошував мене на четверту годину до Тюїльрі, а також лист від Клементіни, де вона повідомляла, що чекатиме мене о п’ятій у себе. Клементіна була та красуня, задля якої я творив безумства. Особливо пишався тим, що одного вечора в Мезон Доре відбив її в князя Меттерніха, котрий був нею дуже захоплений. Весь двір заздрив цій перемозі. Я був морально зобов’язаний взяти на себе весь тягар. До того ж Клементіна була такою чарівною! Сам імператор… Решта листів, Боже мій, решта листів були рахунками постачальників цієї красуні, яка, попри мої стримані докори, вперто надсилала їх до мого сімейного вогнища.
Ті рахунки пересягнули сорок тисяч франків. Сукні й бальні туалети з салону Гагелен-Опрігец, що на вулиці Рішельє, 23; капелюшки й парики від мадам Александрін з вулиці д’Антен, 14; численні спідниці й білизна від мадам Полін з вулиці де Клері, 100; рукавички «Жозефіна» з Віль-де-Ліон, що на вулиці Шоссе-д’Антен, 6; фуляр з Маль дез Енд, носовички Ірландської компанії, мережива з салону Фергюсон, живильне молочко з Канде. Це живильне молочко з Канде мене особливо вразило. У рахунку значилося п’ятдесят один флакон. Шістсот тридцять сім франків п’ятдесят сантимів за це живильне молочко, яким можна було б пом’якшити шкіру ескадронові з сотні гвардійців!
«Так далі тривати не може!» — сказав я собі, поклавши рахунки до кишені.
За десять хвилин до четвертої я проминув хвіртку Каруселі.
У приймальні ад’ютанта натрапив на Бачіокі.
— Імператор застудився, — сказав він мені, — не залишає кімнати й наказав, коли ви з’явитеся, провести до нього. Ходімо.
Його величність у куртці з нашивками й панталонах, що нагадували козацькі, стояв задумливий біля вікна. Видно було, як під теплим дощиком колихаеться, виблискуючи, бліда зелень Тюїльрійського саду.
— А! Ти прийшов, — сказав Наполеон. — Візьми сигарету. Здається, ви з Грамон-Кадеруссом вчора ввечері добре порозважалися в Шато-де-Флер.
Я задоволено всміхнувся.
— Як, Ваша величність вже знає?..
— Знаю, дещо мені відомо…
— Чи знає Ваша величність, що сказав наостанку Грамон-Кадерусс?
— Ні, але ти мені повідомиш.
— Так от, нас було п’ятеро чи шестеро, я, Віль-Кастель, Грамон, Персіньї…
— Персіньї, — зазначив імператор, — даремно афішується з Грамоном після того, що плете Париж про його дружину.
— Безумовно, сір. Так от, певно, тому Персіньї був схвильований. Він почав розповідати нам, яких прикрощів завдає йому поведінка герцогині.
— Персіньї бракує такту, — пробурмотів імператор.
— Двжеж так, сір. Чи знає Ваша величність, що кинув йому Грамон?
— Що?
— Він сказав: «Пане герцог, я забороняю вам у моїй присутності ганьбити мою коханку!»
— Грамон перебільшує, — мрійливо усміхаючись, мовив Наполеон.
— Ми всі були такої думки, сір, в тому числі й Віль-Кастель, який, одначе, зрадів.
— До речі, — сказав імператор, помовчавши, — забув запитати тебе про графиню Біловську.
— Вона почуває себе добре, сір. Дякую Вашій величності.
— А як Клементіна? Все така ж чарівна дитина?
— Так, сір. Але…
— Здається, мосьє Барош закоханий у неї до нестями.
— Це дуже тішить мене, сір. Але ця втіха пов’язана із значними витратами.
Я витяг з кишені рахунки, отримані вранці, й розклав їх перед імператором.
Він дивився, загадково всміхаючись.
— Годі тобі, тоді. Це дрібниця. Я виручу тебе, тим більше, що мені потрібна твоя послуга.
— Я до послуг Вашої величності.
Він подзвонив.
— Хай прийде мосьє Мокар. Я застудився, — додав він. — Мокар пояснить тобі, у чому річ.
Увійшов особистий секретар імператора.
— Мокаре, це Біловський, — сказав Нанолеон. — Ви знаєте, чого я від нього чекаю. Повідомте йому про це.
І він заходився тарабанити пальцями по шибі, об яку шалено вдарялися дощові потоки.
— Любий графе, — сказав Мокар, сівши, — все дуже просто. Ви, напевне, чули про одного талановитого дослідника, Анрі Дювейр’є?
Я заперечно похитав головою, дуже здивований таким несподіваним вступом.
— Мосьє Дювейр’є, — вів далі Мокар, — повернувся до Парижа з дуже небезпечної подорожі до Південного Алжіру й Сахари. Мосьє Вів’єн’де Сен-Мартен, якого я нещодавно бачив, сказав мені, що Географічне товариства має намір нагородити його за це золотою медаллю. Під час своєї подорожі мосьє Дювейр’є вступив у контакт з вождями диких племен — туарегами, котрі й досі чинять опір військам його величності.
Я подивився на імператора; моє остовпіння було таким, що він зареготав.
— Слухай далі, — сказав він.
— Мосьє Дювейр’є, — провадив Мокар, — домігся того, що делегація від цих вождів прибула до Парижа засвідчити свою відданість його величності. Цей візит може мати дуже важливі наслідки, і його превосходительство міністр колоній сподівається підписати торговельний договір, забезпечивши нашому народові великі вигоди. Цих вождів п’ятеро, і серед них шейх Отман, аменокал, або султан конфедерації аджерів. Вони прибудуть завтра вранці на Ліонський вокзал. Мосьє Дювейр’є зустрічатиме їх. Але імператор подумав, що крім нього…
— Я подумав, — сказав Наполеон III, очевидно задоволений моїм ошелешеним виглядом, — що було б доцільно, аби цих поважних мусульман зустрів також один з моїх камер-юнкерів. Тож я й покликав тебе, мій любий Біловський. Не лякайся, — додав він, регочучи, — з тобою буде мосьє Дювейр’є. Твоя роль полягатиме лише у тому, щоб забезпечити світський характер зустрічі; будеш присутній на сніданку, який я дам завтра на честь цих імамів у Тюїльрі, а ввечері, нишком, бо їхня релігія дуже почутлива в деяких питаннях, подбаєш, щоб вони дістали уявлення про паризьку культуру. Але не переборщуй: не забувай, що там, у Сахарі, вони дуже високі й поважні релігійні особи. Отже, покладаюся на твій такт і даю тобі карт-бланш… Мокаре!
— Так, сір?
— Половину коштів, потрібних графові Біловському для прийому таргійської делегації, віднесіть за рахунок Міністерства закордонних справ, а другу половину — Міністерства колоній. Гадаю, що для початку вистачить ста тисяч франків. Коли графові потрібна буде більша сума, він має тільки повідомити вам про це.
Клементіна жила на вулиці Бокадор у маленькому будиночку мавританського стилю, що його я купив для неї в мосьє де Лесепса. Застав її в ліжку. Побачивши мене, вона заллялася слізьми.
— Ми з тобою здуріли, — прошепотіла вона, схлипуючи. — Що ми накоїли!
— Клементіно, що з тобою?
— Що ми накоїли, що накоїли! — повторювала вона.
А я бачив її буйне чорне волосся, її теплу шкіру, яка пахла парфумами.
— Що сталося? Ну що сталося?
— Я… — і вона прошепотіла мені щось на вухо.
— Ні! — відповів я розгублено. — Ти певна цього?
— Чи я певна!
Я був приголомшений.
— Здається, ти не радієш, — сказала вона уїдливо.
— Я не сказав цього, Клементіно, хоч, зрештою… Я дуже щасливий, слово честі.
— Доведи мені це: проведемо завтрашній день разом.
— Завтрашній? — я аж підскочив. — Це неможливо!
— Чому? — підозріливо спитала вона.
— Тому що завтра я маю супроводжувати таргійську делегацію в Парижі… Наказ імператора.
— Що це за вигадка? — скрикнула Клементіна.
Треба визнати, ніщо так не схоже на брехню, як правда.
Я більш-менш точно переповів Клементіні те, що почув від Мокара. Вона слухала з виглядом, який означав: мене не обдуриш!