З неба на землю його повернула Айша, яка увесь цей час надалі чистила папірус, а тепер указала на мумію:
— Погляньте на це!
Вона обробляла край папіруса там, де він стирчав з уцілілого савану. Обережно піднявши тканину, вона вказала на щось пензликом.
— Це якийсь символ, — сказала вона.
Просто посеред тексту було зображено дивний прямолінійний пристрій; частину рисунку прикривав саван. Те, що було на видноті, чотирма виступними зубцями нагадувало садові граблі.
— Як ви гадаєте, що це?
— Не знаю, — відповів Гібермаєр і помовчав, не бажаючи осоромитися перед власною студенткою. — Може, це якийсь числовий знак, що походить від клинопису.
Він згадав клиноподібні символи, відбиті на стародавніх глиняних табличках, що їх знайшли на Близькому Сході.
— Ось, можливо, це дасть нам підказку?
Він нахилився вперед, так, що його обличчя опинилося лише в кількох дюймах від мумії, й обережно здмухнув з папіруса пил. Між текстом і рисунком значилось якесь слово, написане грецькими літерами, більшими за решту.
— Гадаю, я можу прочитати це, — пробурмотів Гібермаєр. — Візьми з моєї задньої кишені записник і записуй те, що я тобі диктуватиму.
Дівчина так і зробила. Вона присіла біля труни та підняла олівець, утішена тим, що Гібермаєр упевнений у її вмінні транскрибувати.
— Гаразд, почали. — Директор помовчав і підніс лупу. — Перша літера — «альфа». — Він трохи повернув ліхтар, щоб краще було видно. — Потім «тау». Потім знов «альфа». Ні, закресли це. «Лямбда», потім іще одна «альфа».
Попри те, що в ніші був затінок, його чоло знову стало мокрим від поту. Він трохи відсунувся, щоб крапля раптом не впала на папірус.
— «Ню». Потім знову «тау». Потім, гадаю, «йота». Так, «йота». І остання літера. — Не зводячи очей з папіруса, Гібермаєр узяв з таці невеликий пінцет і за його допомогою підняв частину тканини, що прикривала кінець слова, а потім знову злегка подмухав на текст.
— «Сігма». Так, «сігма». Це все. — Гібермаєр випрямився. — Тож що маємо?
Насправді він упізнав слово, щойно його побачивши, але розум відмовлявся визнати те, з чим зіткнувся. Це перевершувало всі найсміливіші мрії; це була версія, яка настільки нагадувала фантазію, що більшість учених просто не схотіли б розглядати її.
Удвох з Айшею вони приголомшено дивилися на записник, не в силі відірвати очей від єдиного затранскрибованого слова й забувши про все інше.
— ArXavrio. Атлантида, — ледь чутно вимовив Гібермаєр.
Він відвернувся, поблимав очима й знов обернувся до труни. Слово й досі було тут. Думки Гібермаєра закрутитися колесом: він гарячково згадував усі можливі варіанти та сам намагався спростувати їх.
Роки наукової роботи підказували йому, що починати слід із найменш суперечливих засновків, тобто спершу узгодити знахідку з узвичаєною системою поглядів.
Атлантида. Гібермаєр звів очі догори. У давнину історія цієї країни могла становити заключну частину міфу про створення світу: вона оповідала про часи, коли епоха велетнів змінилася епохою людей. Можливо, папірус містив переказ про цей легендарний золотий вік, про Атлантиду, що була міфом, а не історією.
Гібермаєр подивився на труну й мовчки похитав головою. Це не могло бути правдою. Місце, дата — все спростовувало цю гіпотезу. Збіг обставин виявився б неймовірним. Інстинкт ніколи ще не зраджував директора, і тепер голос цього інстинкту лунав іще гучніше, ніж завжди.
Знаний, здавалося б, передбачуваний світ фараонів і мумій, жерців і храмів розсипався просто на очах. Гібермаєр згадував величезні зусилля, докладені до реконструювання сивої давнини: невже вони були марними?
«Як дотепно! Верблюд, може, буде відповідним за найбільшу археологічну знахідку всіх часів і народів», — подумалося Гібермаєрові.
— Айше, я хочу, щоб ти це підготувала для негайного підняття. Наповни порожнину піною та закрий труну. — Він знову відчув себе головою археологічної експедиції, і величезна відповідальність за зроблене відкриття прийшла на зміну хлоп’ячому збудженню перших хвилин. — Нехай це сьогодні ж покладуть на вантажівку та відправлять до Александрії. Ти маєш супроводжувати цей вантаж. Організуй збройний супровід, але нічого незвичайного — я не хотів би привертати зайвої уваги.
Вони завжди пам’ятали про загрозу, що походила від сучасних розкрадачів гробниць: мародери та злодії, які чаїлися в дюнах довкола місця розкопок, були готові на все, щоб викрасти щось старовинне та вартісне.
— І ще одне, Айше, — дуже серйозно додав Гібермаєр. — Я знаю, що можу довіряти лише тобі. Сподіваюся, що ти не прохопишся про це ані слівцем ні перед ким, навіть перед нашими колегами, членами експедиції.