У міру наближення перед їхніми очима розгорнулася неймовірна картина. Заглибина займала всю ширину дамби, тобто п’ять метрів, і мала таку саму довжину. Глибина її становила десь два метри, до дна з кожного боку вели сходинки. На дні праворуч стояло скульптурне зображення бичачого рога; така сама скульптура була й ліворуч. Кінчики рогів, витесаних із каменю, майже сягали рівня дороги. Скульптури з’єднувала масивна плита, абсолютно біла, мармурова, — з такого самого матеріалу були зроблені фантастичні фігури тварин, що стояли обабіч шляху для урочистих процесій.
Спустившись, дослідники побачили, що плита на метр нависає над порожнечею.
— Ну звичайно! — вигукнув Джек. — Не «дорога смерті», а «дорога мертвих». Щойно ми вперше побачили Атлантиду, мене зацікавило питання, де тут цвинтарі. Тепер ми це знаємо. Попереднє приміщення було трупарнею, кімнатою, де померлих готували до переходу у світ мертвих. А тут мешканці Атлантиди позбувалися своїх мерців.
Навіть Костас на мить забув, що їм треба поспішати, підплив до краю прірви й зазирнув туди. Він увімкнув потужну галогенову лампу, але лише на кілька секунд — треба було ощадливо витрачати заряд акумуляторів.
— Вони обрали вдале місце, — зазначив він. — Лава внизу наповнює каньйон і застигає. Сім тисяч років тому тут могло досі бути гаряче. Лава застигає за температури 1100 градусів за Цельсієм. Цього вистачило б, аби розтопити авто, тож у розпорядженні атлантів був готовий крематорій.
Катя тим часом уважно дивилася на сходинки, що вели вниз.
— Мабуть, перед тим, як покласти тіла на плиту та відіслати їх в останню подорож, вони приносили їх сюди, — сказала вона. — Колії на дорозі розташовані на відстані у два метри, а це якраз те, що потрібно для мар чи поховальних візків. Припускаю, до цього місця приходили сотні поховальних процесій щороку.
Джек досі вдивлявся у прірву. Перед його очима виникла сцена ритуалу, що востаннє відбувся на цьому місці багато тисячоліть тому. Джек за своє життя розкопав чимало могил, і мертві нерідко повідомляли йому більше, ніж живі, тому й нині він сподівався, що найпліднішим відкриттям буде великий некрополь. Тепер він знав, що єдині тлінні залишки мешканців Атлантиди — це людство, нащадки безстрашних мореплавців, які втекли від повені та поширили насіння цивілізації.
— То це і є підземний світ давніх людей, — ледь дихаючи, промовив він. — А Стікс був не спокійною водою, а рікою вогню.
— Старий Харон, мабуть, був зроблений із вогнестійкого матеріалу, — сказав Костас. — Мені це місце нагадує браму, що веде до пекла. Пропоную піти звідси, доки ми не розбудили бога цього місця і він не розпалив у черговий раз своєї топки.
Коли вони долали останній відтинок дамби, Джек уже задихався. Катя відчула це й повернулася до нього. Костас зупинив друга:
— Настав час поділитися повітрям.
Сунувши руку до свого наплічника, він витяг вулканізований шланг і підключив його до патрубка на Джековому колекторі. Коли Костас відкрив клапан, почулося шипіння, й незабаром тиск у двох системах зрівнявся.
— Дякую, — сказав Джек. Тепер він дихав набагато легше.
— Маємо ще одну проблему, — проголосив Костас.
Джек, що явно насолоджувався повітрям, підняв голову та подивився на застиглий потік лави, що виступав із темряви перед ними.
— Прохід перегороджено? — тихо промовив він.
Із того місця, де стояли вчені, було видно широкий вхід до тунелю, над яким нависав піддашок. Але щоб пройти туди, до північно-східного кута печери, треба було оминути величезний згусток скам’янілої лави, яка, на їхнє нещастя, вивергнулася до прірви, залишивши тільки невеличкий отвір угорі.
Костас повернувся до Джека:
— Ми перебуваємо у вісьмох метрах нижче від рівня моря, тобто вже в безпечній десятиметровій зоні, в якій кисень уже не токсичний. Можемо скористатися з цієї нагоди, щоб прочистити наші системи.
Він перемкнув свій і Катин комп’ютери на режим ручної корекції і трохи відкрив кисневі клапани на колекторах. Потім вони разом із Джеком підпливли до отвору в лаві та зазирнули всередину.
— Вочевидь, потік лави пробився крізь базальт до проходу вже після повені, — сказав Костас. — Цей отвір — наслідок викиду газу. Якщо пощастить, ми зможемо пролізти крізь дірку туди, куди нам треба.
Голова та плечі Джека зникли у нерівній щілині. Дослідник побачив, що далі вона розширюється, наче вентиляційний канал. Там, де крізь застиглу лаву проривався з силою авіаційного форсажу газ, на стінах залишилися сліди полум’я та вдавлення.