Поглянувши на компас, він рішуче поплив до лівого проходу. На шляху видихнув трохи повітря — це треба було зробити, щоб легені не луснули від зниження зовнішнього тиску.
Перед очима з’явилося якесь мерехтливе сяйво, надто велике, щоб можна було прийняти його за пузир кисню в западині на стелі.
Легені стогнали від болю. Джек відчайдушно відштовхувався від стін, які наче насувалися на нього, загрожуючи розчавити. Проштовхнувшись під черговим навісом із лави та вирвавшись на поверхню, він мало не розбив собі голову об базальтовий склеп. Трохи віддихавшись, учений підвівся і, похитуючись, вийшов на пологу скелю. Хоча він і досяг рівня моря, але й досі перебував глибоко в тілі вулкана. Прохід, що вперто вів догори, був абсолютно темний.
Спливло лише три хвилини відтоді, як Джек залишив Костаса й Катю, а йому здалося, що минула ціла вічність. Щосили змагаючись із хвилею непритоми, яка підступала, він згадав про оранжеву нитку та почав смикати її, доки вона не ослабла в його руках.
У воді з’явився величезний рій бульбашок. Із нього виплив Костас і стрімголов полетів до поверхні. За кілька секунд після грека випірнула й Катя. Не встигши віддихатися, вона кинулася оглядати Джекову рану. Коли побачила кров, що просочилася крізь діру у скафандрі, стривожено насупилася.
Костас зірвав маску та важко задихав. Його темне волосся прилипло до чола, а обличчя набрякло й почервоніло.
— Нагадай якось, що мені треба дотримуватись дієти, — сказав він. — Останній відрізок шляху дався мені дуже непросто.
Насилу вибравшись на скелю, він скинув ласти. Джек уже трохи поновив сили й тепер, підвівшись на лікті, розкручував свій ліхтарик.
— Я приєднаюся до тебе, — відповів він Костасові. — Маю таке відчуття, наче мене пропустили крізь м’ясорубку.
Після тривалих переговорів рацією їхні голоси лунали гучно й об’ємно. Джек спробував був просунутися далі схилом, але скривився від болю.
— Я залишив Катин наплічник у самому тунелі, — сказав Костас. — Суміші в балоні вистачить, щоб до субмарини в разі чого дісталися відразу двоє з нас. Окрім того, кінець мотузки я прив’язав до світлової капсули в пузирі повітря. Якщо нам доведеться повертатися, треба буде просто повернути праворуч на роздоріжжі.
Тепер, коли вони нарешті вивільнилися з підводного полону, можна було спокійно оглянути місце, в якому вони опинилися. Догори вів черговий прямокутний прохід, видовбаний у скелі, але він мав трохи інший вигляд, ніж попередні.
Вода була поцяткована крихітними бульками, що здіймалися на поверхню. Вчені, затамувавши подих, деякий час дивилися на них.
— Дуже дивно, — промовив Костас. — Газу тут більше, ніж залишків повітря в регуляторі. Може, це викид газу з кратера вулкана?
— Це морські водорості, — здогадався Костас. — Тут якраз вистачає світла для фотосинтезу. Мабуть, ми ближчі до виходу, ніж я гадав.
Спричинене ними сум’яття у заводі, з якої вони випірнули, заспокоїлось, і можна було почути невпинне крапотіння.
— Дощова вода, — сказав Костас. — Після шторму вулкан наскрізь просякнутий нею. Над горою буде стовп пари розміром із хмару ядерного вибуху.
— Принаймні «Сіквестові» буде легко знайти нас, — знесилено промовив Джек, зводячись на одне коліно. Кисень підтримував його сили упродовж запливу тунелем, але тепер організм працював на повну потужність, щоб вивести з крові залишки азоту. Джек підвівся, похитнувся та зробив перший крок, намагаючись не ступати на слизькі від дощової води місця. Учений розумів, що його випробування ще не скінчилися. Йому вдалося здолати підводний шлях, однак тепер, коли болю від рани вже не втамовувала крижана вода, кожен крок даватиметься йому дедалі важче.
Джек побачив на обличчях друзів стурбованість.
— Зі мною все буде гаразд, — сказав він. — Костасе, тепер ти йтимеш перший.
Коли вони вже збиралися вирушити, Катя промовила:
— О, я мало не забула!
Її оливкова шкіра та густе чорне волосся виблискували від води.
— Я про напис на краю тунелю, — сказала вона. — Поки ми чекали на твій сигнал, у мене був час розглядіти його. Перший символ — це ірокезька голова, склад «ат». Я впевнена, що наступним знаком буде сніп кукурудзи, тобто «ал» або «ла». Немає сумнівів, що напис у цілому читається як «Атлантида». Це був наш останній дороговказ.
Джек кивнув — він почувався надто слабким, щоб розмовляти.