Вони вирушили схилом угору. Разом із дихальними апаратами в тунелі було залишено головні ліхтарі, а ручні були розроблені таким чином, що давали потужні короткочасні спалахи світла; використовуючи їх безперервно, можна було швидко розрядити акумулятори. Зрештою, так і трапилося, — промені їхніх ліхтарів потьмянішали.
— Час удатися до хімічного освітлення, — сказав Костас.
Вони сунули ліхтарі до кишень. Костас і Катя розламали світлові капсули. У сполученні з першими проблисками природного світла вони створювали якесь неземне сяйво, що дуже нагадувало спалахи аварійної системи освітлення підводного човна, увімкненої в розтрощеній рубці управління.
— Тримаймося разом, — попередив Костас. — Можливо, ці штуки і світять упродовж кількох годин, але вони заледве освітлюють підлогу. А ми не знаємо, що чекає на нас попереду.
Учені звернули за ріг проходу, і гострий запах, що переслідував їх з моменту виходу на поверхню, став просто нестерпним. Теплий протяг приніс із собою нудотно-солодкий запах розкладу, наче мертві мешканці Атлантиди досі гнили в тому могильнику, що був у проваллі.
— Двоокис сірки, — проголосив Костас, зморщивши носа. — Неприємно, але якщо ми не затримаємося тут на тривалий час, не токсично. Мабуть, поблизу розташований активний канал кратера.
Вони пішли далі та невдовзі побачили місце, де в прохід вилився ще один потік лави. Стіни й підлога були вкриті гострими грудками твердої речовини, подібної до бетону. Діра, з якої прийшла лава, була оточена мереживом тріщин і щілин, і саме звідти долітав неприємний запах. У міру наближення сморід дедалі посилювався.
— Ті два виливи лави, які ми бачили, є відносно недавніми, — повідомив Костас. — Вони прорвалися вже після повені, інакше жерці помітили б їх і розчистили.
— Вочевидь, поки Атлантида існувала, такі виверження іноді ставалися, — здригнувшись, сказала Катя. — Цей вулкан набагато активніший, ніж уважали геологи. Ми перебуваємо всередині бомби з годинниковим механізмом.
Джек не брав участі в розмові: йому доводилося боротися з болем, що пульсував у його тілі після того, як знеболення холодною водою скінчилося. Тепер кожен подих він відчував як удар ножем, а кожен крок — як болісний струс, що загрожував кинути його на землю.
— Ви йдіть уперед, бо нам треба якомога швидше зв’язатися з «Сіквестом», — сказав він. — А я піду за вами, коли зможу.
— Так не годиться, — відповів Костас. Він ще ніколи не бачив, як його друг визнає свою поразку: адже завжди Джек ішов уперед, поки ставало сил. — Коли знадобиться, я понесу тебе, — додав грек.
Джек зібрав у кулак останні сили й повільно, важко ступаючи, посунув далі, намагаючись уникати гострих виступів. Коли похила підлога обернулася на низку невисоких сходинок, рухатися йому стало легше. Через двадцять метрів після викиду лави прохід повернув на південь. Поступово тунель утрачав правильність форм, набуваючи вигляду звичайної вулканічної тріщини. Прохід звузився, й дослідникам довелося рухатися один за одним. Першим ішов Костас.
— Я бачу попереду світло, — вимовив він. — Мабуть, це те, що нам треба.
Кут підняття різко зріс, і невдовзі вченим уже довелося лізти вгору. Чим ближче вони підходили до тьмяного світіння, тим важче ставало рухатися: вся поверхня була вкрита слизьким шаром водоростей. Костас здолав останній виступ базальту й обернувся, щоб подати Джекові руку.
Вони опинилися біля розколини три метри завширшки і три завглибшки, краї якої вирівняли тисячоліття ерозійних процесів. Внизу пробігав невеликий струмок, надто вузький для такого «каньйону». Десь неподалік ревла вода, але дослідники її не бачили через густий туман. Праворуч від урвища височіла скеля, за якою сяяло світло.
Костас звірився з альтиметром.
— Ми підрахували, що до повені висота вулкана становила триста п’ятдесят метрів над рівнем моря, — сказав він. — Наразі ми перебуваємо на висоті сто тридцять метрів над нинішнім його рівнем, лише на вісімдесят метрів нижче від вершини гори.
Вони увійшли в тіло вулкана з півночі, а тепер дивилися точно на захід. Форма проходу відповідала верхнім схилам гори. Темне гирло тунелю перед ними наче пропонувало заглибитися до ще одного лабіринту, але вчені знали, що до виходу на поверхню залишилося зовсім трохи.
— Обережно, — промовив Костас. — Один хибний крок, і ця шахта приведе нас прямо до пекла.
Після того, як минулого дня дослідники зійшли на борт ДСРВ, вони геть утратили відчуття часу. Кам’яний лабіринт був царством сутінку, оманливих тіней і нечітких форм. Вони почали підніматися коротким прогоном сходів, видовбаних у стіні розколини. Стало темніше, тож ученим довелося знову покластися на тьмяне світло капсул.