Від них до центрального узвишшя тягнувся прогін із дванадцяти низьких сходинок. Унизу сходів стояв переносний прожектор — саме він засліпив учених кілька секунд тому. Прохід вів до скульптурного зображення бичачих рогів, кінчики яких вони бачили над краєм платформи. Ті служили за спинку для масивного кам’яного сидіння й були прикрашені значно пишніше, ніж решта скульптур.
На троні сиділа людина.
— Докторе Говард, радий із вами познайомитися.
Джек відразу впізнав цей протяжний гортанний говір — лише три дні тому він лунав із радіоприймачів «Сіквеста» під час протистояння з «Грифом». Тут його з Костасом брутально штовхнули донизу, й вони побачили самого Аслана. Він згорбився на троні, звісивши з боків могутні руки і впершись ногами в підніжжя кам’яного сидіння. Його бліде обличчя без ознак віку дещо нагадувало обличчя давніх жерців, але надмірна огрядність псувала це враження. Широкий червоний халат і східні риси обличчя уподібнювали його до східного деспота, такого собі дрібного Чингіз-хана, але цілком сучасні бойовики з автоматами обабіч трону розвіювали й цей образ.
Праворуч від Аслана стояла маленька людина, яка суттєво вирізнялася з усього оточення. Це була жінка з невиразними рисами обличчя, зі стягненим у вузол волоссям, одягнена у драпове пальто.
— О, Ольга Іванівна Борцова! — присвиснула Катя.
— Ваша помічниця дуже допомогла нам, — поблажливо посміхнувся Аслан. — Після того як вона вперше зв’язалася зі мною, я невтомно стежив за вашим судном. Я вже давно бажав відвідати цей острів. На щастя, мої люди знайшли шлях до цієї печери. Здається, ми прибули саме вчасно. — Його голос раптом набрав сили. — Я прийшов, аби заявити свої права на втрачену власність.
Більше не в змозі стримуватися, Костас кинувся вперед, але миттєво опинився на землі: йому в живіт врізався приклад автомата.
— Костас Деметріос Казантакіс! — пирхнув Аслан. — Грек…
Останнє слово він наче виплюнув.
Костас повільно підводився, а Аслан тим часом перевів погляд на Катю. У кутках його рота з’явилося щось схоже на посмішку.
— Катя Светланова! Чи краще назвати тебе Катериною Петрівною Назарбетовою?
На обличчі Каті з’явився вираз непокори і роздратування. Цієї миті ноги Джека нарешті підігнулися, і він опустився на камінь. Відповідь Каті долинула до нього наче крізь вату, зі сповненого тіней нижнього світу, такого далекого від дійсності:
— Батьку!
23
Бен ледь помітно поворушився, ні на мить не зводячи очей зі смужки світла, що вибивалася з рубки управління у далекому кінці проходу. Він утримував цю позицію вже кілька годин, і лише іноді його на короткий час підміняв Енді, який приходив з торпедного відсіку внизу. Тіло Бена було притиснуте до обшивки та присипане білим нальотом, який вкривав усе всередині субмарини. Майже на відстані простягненої руки від нього в темряві висів моторошний труп замполіта.
Попри скафандр, холод уже спромігся знайти шлях до тіла Бена, і пальці, що лежали на спусковому гачку АКСУ, заніміли ще кілька годин тому. Але бувалий вояка знав, як заблокувати біль, як відштовхнути від себе все, за винятком того, що було потрібно, аби спостерігати і чекати. Ще багато років тому він дізнався, що справжньою перевіркою бійцівських якостей слід вважати екстремальну витривалість, рису настільки рідкісну, що вона відразу виокремила його з гурту охочих служити у військах спеціального призначення.
Він уже давно відкрив шолом, і різкий запах долетів до нього раніше, ніж він почув кроки Енді.
— Мені вдалося зробити гарячий напій, — сказав Енді, з’являючись поруч і ставлячи перед ним чашку, яка парувала. — Якесь огидне радянське пійло.
Бен тихо подякував та вільною рукою взяв каву. Жодної їжі в них не було, окрім енергетичних плиток в аптечках, але в кают-компанії вдалося відшукати закорковані пляшки з водою, тож смерть від спраги не загрожувала.
— Було щось цікаве? — спитав Енді.
Бен похитав головою. Після того як Джек та інші пішли, минуло майже вісімнадцять годин, а сонячне світло вони востаннє бачили добу тому. Годинники підказували, що нагорі настав вечір, однак відчуття часу в цих обставинах атрофувалося. Попереду, в аварійному люку, було чути гучні пересування ворогів, черговані з періодами цілковитої тиші. Там щось задумували; але що?.. Кілька годин чути було стогін та крики пораненого, доки постріл не поклав нарешті цьому край. Півгодини тому човен струсонув поштовх, і Бен зрозумів, що це з їхнім ДСРВ стикувався ворожий підводний апарат, після цього почулися кроки, і хтось спустився вхідним люком. Бен відстукав Енді умовний сигнал, який повідомляв, що слід приготуватися до найгіршого.