Запанувала тиша. Присутні дивилися один на одного, на їхніх обличчях світилося нетерпіння та ентузіазм, який важко було приховати.
— Дякую, Катю. — Ділен підвівся, вочевидь, звиклий виступати з промовами стоячи. Він був дуже досвідченим лектором і чудово володів аудиторією.
— Я припускаю, що розповідь про Атлантиду — це не історія як наука, а лише алегорія. Платон мав намір дати нам кілька уроків моралі. У «Тімеї» під час створення Космосу лад бере гору над хаосом. У «Критії» люди, яких характеризує самодисципліна, поміркованість і повага до закону, перемагають людей, які перебувають у полоні гордощів і упереджень. Конфлікт з Атлантидою було вигадано для того, щоб показати, що афіняни були рішучими людьми, які врешті-решт брали гору в будь-якій війні. Навіть Платонів учень Аристотель гадав, що Атлантиди ніколи не існувало.
Ділен поклав руки на стіл та сперся на них:
— Я вважаю, що Атлантида — це політична байка. Щоправда, Платон розповідає, як він про неї дізнався, але то лише вигадка, фантазія, схожа на написаний Свіфтом вступ до «Подорожей Гулівера», в якому автор посилається на джерела, що вельми скидаються на правду, однак перевірити ці посилання неможливо.
Джек знав, що старий професор трохи кривить душею, вдаючись до риторики, якої навчився протягом років, проведених у найбільших університетах світу.
— Було б непогано, якби ви описали джерело Платона, — зауважив Гібермаєр.
— Звичайно. — Ділен подивився у свої нотатки. — Критій був прапрадідом Платона. Зі слів Критія, ще його прапрадід почув історію Атлантиди від Солона, відомого афінського державного діяча. Солон, у свою чергу, почув її від старезного єгипетського жерця з Саїса, міста поблизу дельти Нілу.
Джек швидко виконав потрібні розрахунки.
— Солон жив приблизно у 640–560 роках до нашої ери. Його пустили б до храму лише як ученого, оскільки вчений не несе жодної загрози. Якщо ми припустимо, що він відвідував Єгипет уже літнім, але не занадто старим, — адже йому треба було здійснити важку подорож, — то дійдемо висновку, що ця зустріч із жерцем сталася на початку шостого століття до нашої ери, десь між 590 та 580 роками. Звичайно, датування має сенс лише в тому разі, якщо ми маємо справу з фактом, а не з вигадкою. Але я хотів би поставити одне питання. Як сталося, що така цікава історія за тих часів залишалася майже невідомою? Геродот був у Єгипті в середині п’ятого сторіччя до нашої ери, приблизно за півстоліття до часів Платона. Він був невтомним дослідником, такою собі сорокою, яка тягла до своїх книжок усе, що її цікавило, і його праці збереглися в повному обсязі. Але про Атлантиду в них не згадується. Чому ж?
Ділен обвів кімнату поглядом, по черзі зупиняючись на кожному із слухачів. Він сів, і знову запанувала тиша. За кілька секунд Гібермаєр підвівся та почав крокувати за спинкою свого стільця.
— Гадаю, мені варто спробувати відповісти на ваше запитання, — сказав він і зробив невеличку паузу. — Нині ми зазвичай сприймаємо історичні знання як загальну власність. Погоджуюсь, існують винятки, і ми добре знаємо, що історію можна фальсифікувати, але в цілому неможливо значущі події протягом тривалого часу приховувати від громадськості. Так ось, Стародавній Єгипет був не такий.
Усі інші уважно його слухали.
— На відміну від Греції та Близького Сходу, культури яких було зметено завоюваннями, в Єгипті існувала нерозривна традиція знання, що тяглася від династії раннього бронзового віку, приблизно від 3100 року до нашої ери. Дехто вважає, що вона зародилася ще раніше — разом із виникненням сільського господарства, за декілька тисячоліть до озвученої дати.
Серед присутніх почувся зацікавлений шепіт.
— Але за часів Солона це знання було вже дещо підзабутим, — вів далі Гібермаєр. — Його наче поділили на окремі фрагменти, на такі собі шматочки мозаїки, потім запакували й поклали в темну комору. — Гібермаєр помовчав, явно задоволений своєю метафорою. — Урешті-решт сталося так, що воно зберігалося в багатьох окремих храмах, присвячених різноманітним богам. Жерці пожадливо охороняли свій шматок знань — так, наче це були їхні власні скарби. Чужинцям знання звірялося лише внаслідок божественних втручань, якихось знамень від богів. Це може здатися дивним, — всміхнувшись самими очима, додав він, — але найчастіше ці знамення надходили, коли прохачі пропонували дарунки, зокрема золото.
— Тож знання можна було купити? — спитав Джек.
— Так, але лише коли все збігалося: був потрібний день місяця, який не припадав на жодне з численних релігійних свят, і решта знамень сприяли. Якщо щось було не так, прохачеві відмовляли, навіть коли він обіцяв цілий корабель золота.