Імовірно, що єгипетські жерці дійсно володіли записами, які стосувалися минулого кількатисячолітньої давнини. Грецький історик Геродот, який у середині V століття до нашої ери відвідав Єгипет і дістав від жерців багато інформації, значну частину якої вдалося перевірити, на власні очі бачив папірус із послідовним переліком трьохсот тридцяти єгипетських фараонів (цей епізод описано у другому томі його «Історії»). Але Геродот попередив читачів: «Ті, хто вважає казки єгиптян гідними довіри, вільні мати їх за історію».
За часів Солона середземноморські мореплавці вже знали про далекі береги за межами Червоного моря на сході й за Геркулесовими стовпами на заході. Однак не варто шукати Атлантиду так далеко. Для єгиптян шостого століття до нашої ери, тобто для мешканців країни, упродовж кількох століть ізольованої від зовнішнього світу внаслідок того, що інші держави бронзового віку зникли з лиця землі, острів Крит був загадковою країною за обрієм, у якій колись розвивалася висока цивілізація. Після катаклізму, що його пережили єгиптяни (згадайте завісу темряви та нашестя сарани, описані у Старому Завіті, у десятому розділі «Виходу»), усі зв’язки з Критом, либонь, були втрачені.
Нині чимало з тих істориків, хто вірить Платоновому описові, вважають, що Атлантида була розташована на мінойському Криті та зникла після виверження Тіри в середині другого тисячоліття до нашої ери.
Наразі археологи не знайшли затонулих мінойських кораблів. Утім, кілька суден, що належать епосі пізнього бронзового віїсу, вдалося знайти. Зокрема корабель, знайдений у 1982 році біля південно-західного узбережжя Туреччини, вважається за найбільше археологічне відкриття після могили Тутанхамона. На тому місці біля узбережжя було знайдено десять тонн мідяних та олов’яних зливків; вантаж блакитних зливків скла; колоди чорного дерева та слонячі бивні; чудові бронзові мечі; печатки торговців із Близького Сходу; золоті ювелірні прикраси, зокрема розкішний золотий потир; нарешті, вишукане зображення золотого скарабея Нефертіті, яке дозволяє віднести знахідку до чотирнадцятого століття до нашої ери. Металу на тому кораблі вистачило б, щоб екіпірувати цілу армію, — не виключено, що то був подарунок одного монарха іншому. Також на місці підводних розкопок було знайдено релігійні атрибути, які, ймовірно, належали жерцям. Нині ці скарби виставлено в Музеї підводної археології, що в Бодрумі.
У 2001 році у грузинському селищі Дманісі було знайдено череп гомініда, вік якого, за твердженнями вчених, становить аж мільйон вісімсот тисяч років. Для порівняння: перші скам’янілі останки предків людини, знайдені в Європі, належать до епохи на мільйон років пізнішої. Лише набагато пізніше з Африки прийшли представники виду Homo sapiens sapiens, які приблизно 35 тисяч років тому почали зображувати на стінах печер тварин, дуже схожих на справжніх.
Опис «зали предків» ґрунтується не лише на відомих печерних рисунках, знайдених свого часу біля Ласко у Франції та поблизу Альтаміри в Іспанії й датованих відповідно вісімнадцятим та п’ятнадцятим тисячоліттями до нашої ери, а й на двох недавніх знахідках. У 1994 році спелеологи відкрили у Шовре, що на півдні Франції, печерний комплекс, вхід до якого ще в доісторичні часи був блокований обвалом скельової породи. Вважається, що цим зображенням 35 тисяч років, отже, вони чи не найстаріші серед знайдених людьми. Митці кам’яного віку могли досягти вершин у своєму мистецтві лише за кілька тисяч років після того, як у цьому районі з’явилися істоти, анатомічно тотожні до сучасної людини. Інша печера, знайдена у 1991 році біля Марселя, містить понад 140 рисунків і гравюр. Особливою цю знахідку робить те, що печера була розташована у 37 метрах нижче від рівня моря. Печера Коске доводить, що у подібних сховищах, які пішли під воду наприкінці льодовикового періоду, можуть зберігатися й інші ще не відкриті нині скарби.
Минуло багато тисяч років, перш ніж мову навчилися передавати за допомогою письма. Першими з відомих систем письма стали месопотамський клинопис та єгипетські ієрогліфи, які виникли приблизно у 3200 році до нашої ери. Але знахідки, що належать до верхнього палеоліту (33—9 тисячоліття до нашої ери), тобто до часу розквіту печерного мистецтва, включають кістки, вкриті рисками та крапками, які можуть являти собою числові послідовності, ймовірно, такі, що означають дні у лінійному календарі. Уявлення про письмо могло виникнути задовго до того, як на початку бронзового віку виникла потреба у постійному веденні записів.