Джек указав на нижню частину мапи:
— Ти можеш збільшити цю ділянку?
— Звичайно.
Маклеод щось увів у комп’ютер, і північне узбережжя Туреччини наблизилось, збільшившись. Ізометричний перетворювач координат, як і раніше, описував топографію землі до підняття води.
Нахилившись уперед, Джек заговорив:
— Нині ми в одинадцятьох милях від північного узбережжя Туреччини. Це десь вісімнадцять кілометрів. Глибина моря під нами становить понад сто п’ятдесят метрів. Якби похил дна моря був незмінним, це означало б, що кожні півтора кілометра рівень морського дна підвищується на десять метрів, тобто співвідношення становило б один до ста п’ятдесяти. Це дуже положистий похил, навіть майже непомітний. Якщо все відбувалося так, як ти кажеш, то море щотижня наступало на сушу зі швидкістю в чотириста метрів, або п’ятдесят метрів на добу.
— Чи навіть більше, — сказав Маклеод. — До підняття рівня води більша частина тієї території, що лежить між нами та берегом, перебувала в декількох метрах над рівнем моря: нахил збільшується вже ближче до берега, там, де починається підйом на Анатолійське плато. Протягом кількох тижнів було затоплено великі обшири.
Джек декілька секунд мовчки дивився на мапу.
— Ми ведемо мову про початок неоліту, тобто період, коли обробіток землі лише розпочинався, — задумливо промовив він. — Якими були тодішні умови в цих місцях?
Маклеод аж засвітився:
— Наші палеокліматологи активно займалися цією проблемою. Щоб відтворити середовище, що існувало у проміжку між завершенням плейстоцену та підняттям рівня води, вони провели низку симуляцій із усіма можливими параметрами.
— То що ж?
— Вони вважають, що цей регіон був найродючішим на всьому Близькому Сході.
Катя присвиснула:
— Це відкриття може перевернути наші уявлення про історію людства в цілому. Узбережна смуга завширшки у двадцять кілометрів і завдовжки в кількасот, та ще й в одному з ключових районів розвитку людської цивілізації, до того ж ніколи ще не досліджувана археологами…
Маклеод ледь стримував збудження.
— А тепер перейдімо до причини вашого візиту. Повернімося до монітора нашого підводного апарата.
Дно моря тепер було більш хвилястим, де-не-де траплялися скелі та нерівні западини — там, де колись були ярки та долини річок. Глибиномір показував, що апарат перебуває у п’ятнадцятьох метрах над колишнім рівнем моря, приблизно в кілометрі від попередньої берегової лінії в напрямку суші. Переказані супутниковою системою координати майже збігалися з тими, які запрограмував Маклеод.
— Чорне море має бути справжнім раєм для археологів, — сказав Джек. — Верхній шар води завтовшки у сто метрів містить мало солі, тобто вода тут ближча до прісної, ніж у звичайному морі. Неприємні для мореплавців організми, скажімо, корабельний хробак, або шашіль, латиною Teredo Navalis, потребують солонішого середовища, тож стародавні дерев’яні кораблі могли зберегтися тут такими, якими вони були на момент затоплення. Я завжди мріяв про те, щоб знайти трирему, старовинний весловий військовий корабель.
— Але для біолога Чорне море схоже на суцільне лихо, — заперечив Маклеод. — Нижче від ста метрів воно отруєне сульфідом водню. Це наслідок хімічного перетворення морської води: бактерії засвоювали величезну кількість органічних речовин, що надходили з річковою водою. На глибині ситуація ще гірша. Коли дуже солоні води Середземного моря переливалися через Босфор, вони опускалися майже на дві тисячі метрів, у найглибшу западину на дні Чорного моря. Там, у верстві завтовшки в кількасот метрів, час застиг на місці: живих організмів там немає. Це одне з найзгубніших середовищ у світі.
— На базі НАТО в Ізмірі я допитував підводника, що дезертирував з радянського Чорноморського флоту, — згадав Костас. — Інженер брав участь у підготовці найтаємніших глибоководних експедицій. Він стверджував, що на дні моря затонулі кораблі зберігаються просто чудово. Він показав мені фотографію, на якій можна побачити навіть людські тіла, муміфіковані солоним морем. Це одна з найбільш моторошних речей, які я бачив у житті.
— Дуже цікаво. Але ось це ще цікавіше.