— Це точно, — погодився Маклеод. — Поселення епохи неоліту розташоване на десять метрів вище від колишнього рівня моря. У мешканців був місяць на переселення, що пояснює відсутність хатніх речей в оглянутій нами кімнаті.
— А може, це був той самий описаний у Біблії потоп? — висловив припущення Костас.
— Міфи про потоп має кожна цивілізація, але більшість подій слід пов’язувати з річковими повенями, а не з якимись океанічними катаклізмами, — сказав Джек. — Раніше, коли людство ще не вміло будувати дамб та каналів, щоб у такий спосіб контролювати переміщення води, річкові повені траплялися набагато частіше.
— Завжди вважалося, що ця теорія проливає світло на історію епосу про Гільгамеша, — промовила Катя. — Приблизно у 2000 році до нашої ери оповідь про потоп було записано на двадцятьох глиняних табличках, знайдених під час розкопок в іракському місті Ніневія. Гільгамеш був шумерським царем міста Урук, що на березі Євфрату, — люди прийшли сюди у шостому тисячолітті до нашої ери.
— Не виключено, що джерело біблійного потопу було іншим, — додав Маклеод. — Експедиція ММУ здійснювала дослідження на середземноморському узбережжі Ізраїлю та виявила там докази присутності людей ще наприкінці льодовикового періоду, за часів великої відлиги, що розпочалася дванадцять тисяч років тому. У морі, за п’ять кілометрів від берегової лінії, ми знайшли кам’яні інструменти та інші сліди поселень мисливців і збирачів плодів епохи палеоліту.
— Чи ти вважаєш, що давні євреї зберегли спогади про ці події і відбили їх у Старому Завіті? — спитав його Костас.
— Така інформація може передаватися з вуст у вуста протягом тисячоліть, особливо якщо йдеться про замкнені суспільства. До того ж деякі з наших чорноморських землеробів, вигнаних морем, також могли оселитися в Ізраїлі.
— Згадаймо Ноїв Ковчег, — сказав Джек. — То був великий корабель, збудований після того, як надійшли попередження про близьку повінь. На нього взяли «всякої тварі по парі». Для наших чорноморських землеробів море було найкращим шляхом для втечі, до того ж вони, напевно, взяли з собою якомога більше пар свійських тварин, за допомогою яких сподівалися поновити популяцію тварин.
— А я гадав, що в ті часи люди не вміли будувати таких великих суден, — зауважив Костас.
— Люди епохи неоліту, які мешкали на узбережжі, вміли будувати великі човни, здатні перевозити декілька тонн вантажу, — відповів Джек. — Перші землероби Кіпру утримували велетенських зубрів, предків сьогоднішньої рогатої худоби, а також свиней та оленів. Жоден із цих видів для Кіпру не ендемічний: їх завезли на човнах. Це було приблизно за дев’ять тисяч років до початку нашої ери. Те саме, ймовірно, сталося й на Криті тисячу років потому.
Костас задумливо почухав підборіддя:
— Тож переказ про Ноя міг нести в собі зерно істини, хоча насправді землеробів і худобу з Чорного моря привезло не одне велике судно, а багато малих.
Джек кивнув:
— Це припущення здається мені дуже слушним.
Знизивши швидкість, «Сі-Венчер» увійшов до гавані Трабзона. Біля східного причалу видніли сірі силуети двох швидкоплавних катерів класу «Доган»: Туреччина взяла їх на озброєння після того, як на Чорному морі суттєво зріс обсяг контрабанди. Турків характеризувало надзвичайно безкомпромісне ставлення до порушників: вони негайно починали стріляти на знищення. Побачивши кораблі, Джек відразу відчув полегшення: він знав, що його зв’язки з турецьким військово-морським флотом гарантують швидку реакцію країни на будь-яку загрозу в її територіальних водах.
Дослідники стояли біля леєра на верхній палубі «Сі-Венчера», обличчями до західного причалу. Костас придивлявся до вкритих лісом схилів гір над містом.
— Куди ж вони подалися після потопу? Обробляти землю в горах люди не могли.
— Так, щоб досягти придатних для землеробства районів, їм довелося б подолати чималу відстань, — погодився Джек. — А якщо зважити на показання нашого гідролокатора, населення цих місць було численним, налічувало принаймні декілька десятків тисяч.
— І куди вони поділилися?
— Можливо, це був організований вихід, керований центральною владою та спрямований на пошук нових придатних земель, на яких могло б розміститися все населення. Дехто пішов на південь, через ці гори, дехто — на схід, інші на захід. Малкольм згадував Ізраїль, але існують також інші ймовірні пункти призначення.