— У мене останнє питання.
— Давай.
— Датування.
Маклеод широко всміхнувся та постукав по портфелеві, що його тримав у руках:
— Я вже давно чекаю, коли ж ти нарешті про це спитаєш.
Витягши три великі фотографії, він передав їх Костасові. Знімки було зроблено камерою підводного апарата, причому у правому нижньому кутку зафіксовано географічні координати та глибину точки знімання. На фотографіях було зображено велику дерев’яну конструкцію, оточену купами колод.
— Схоже на будівельний майданчик, — зауважив Костас.
— Ми знайшли його вчора біля будинку з вівтарем. Перед тим як люди залишили селище, до будівлі додавалися нові приміщення. — Маклеод указав на купу колод на дні. — Ми застосували водомет, яким обладнаний підводний апарат, щоб розчистити мул. Ці стовбури було спиляно лише незадовго до затоплення: кора міцно сидить на деревині, а де-не-де можна побачити рослинний сік.
Шотландець знову розкрив свій портфель і витяг прозору пластмасову трубку завдовжки з півметра. Всередині лежала тонка дерев’яна паличка.
— Наш підводний апарат обладнаний порожнистим свердлом, здатним брати з деревини та інших м’яких речовин зразки завдовжки до двох метрів, — сказав він.
Деревина кольору меду збереглася просто чудово: здавалося, вона тільки нещодавно була живою частиною рослини. Маклеод передав трубку Костасові, який відразу зрозумів, до чого веде шотландець.
— А, дендрохронологія! — промовив він.
— Саме так. Науковці уклали для Малої Азії безперервну послідовність річних деревних кілець, які дозволяють встановити час у межах періоду з 8500 року до Різдва Христового і до наших днів. Ми взяли зразок із серцевини колоди та виявили п’ятдесят чотири кільця. Цього цілком достатньо для датування.
— І?
— У лабораторії «Сі-Венчера» є сканер, спроможний за декілька секунд порівняти цю послідовність із базовою.
Джек питально подивився на Маклеода, якого, здавалося, тішила нагода зволікати з відповіддю до останнього.
— Ти ж археолог, — сказав Джекові шотландець. — Які твої припущення?
— Ну що ж, я вважаю, що вік цього дерева сягає завершення льодовикового періоду: воно жило ще до того, як Середземне море сягнуло рівня Босфорської протоки. Я б сказав, восьме чи сьоме тисячоліття до нашої ери.
Маклеод сперся на поруччя та уважно подивися на Джека. Всі інші, затамувавши подих, чекали його відповіді.
— Тепло, але не гаряче. Це дерево спиляли у 5545 році до нашої ери, плюс-мінус рік.
Костас недовірливо вигукнув:
— Неможливо! Це надто пізно!
— Але це датування підтверджене аналізами інших колод із того самого поселення. Здається, визначаючи час, який знадобився Середземному морю для досягнення свого нинішнього рівня, ми помилилися на тисячу років.
— Більшість лінгвістів гадає, що спільна індоєвропейська мова розкололася на окремі приблизно в п’ятому тисячолітті до нашої ери! — промовила Катя. — Це чудово узгоджується з нашими даними.
«Сі-Венчер» нарешті зупинився біля причалу, і Джек із Костасом схопилися за леєр в очікуванні поштовху. Після стількох років спільної роботи вони розуміли один одного навіть не з півслова, а швидше. Тепер обидва не наважувалися повірити в реальність почутого й побаченого: усе здавалося настільки фантастичним, що розум і логіка повставали проти цього.
— Ми вже зустрічалися з цією датою, — тихо сказав Костас.
У голосі Джека, що нахилився до Маклеода, почувалася впевненість:
— Я можу чимало розповісти тобі про цих індоєвропейців. Вони мали величну фортецю на березі моря, сховище знань за великими золотими дверима.
— Ти про що?
Джек помовчав і тихо відповів:
— Про Атлантиду.
— Джеку, друже! Радий тебе бачити, — почувся низький голос.
На причалі стояв темнолиций чоловік у світлих штанях та сорочці білого кольору з вишитою емблемою ММУ.
Джек зійшов з трапа та потиснув Мустафі Алькозенові руку. Слідом те саме зробив і Костас. Чоловіки окинули поглядом місце довкола зруйнованої середньовічної фортеці. Важко було уявити собі, що колись тут була столиця Трапезундського царства, відгалуження Візантії, яке й досі пам’ятають за його декадентську пишноту. Протягом багатьох століть місто процвітало на перехресті торговельних шляхів із заходу на схід. Нині цю традицію продовжували численні напівлегальні торговці, які влаштувалися тут після розпаду Радянського Союзу і підтримували тісні зв’язки зі східними контрабандистами та бандитами.
Малкольм Маклеод пішов уперед, щоб поговорити з юрбою посадовців і журналістів, які чекали на причалі. Йому не треба було нагадувати, що детальний звіт про знайдене поселення епохи неоліту може почекати до пізнішого часу. Усі члени експедиції знали, що зацікавлені особи вже спостерігають за ними через супутник, і розуміли, що інформувати про все журналістів украй небезпечно. На щастя, поселення було розташоване в одинадцятьох морських милях від берега, тобто в межах територіальних вод Туреччини. Швидкоплавному вартовому кораблеві турецьких ВМС, що стояв на протилежному березі гавані, вже віддано наказ на період роботи експедиції постійно бути напоготові, щоб у будь-яку хвилину вирушити на захист місця підводних робіт від можливих зазіхань. Після цього підводному селищу нададуть особливого статусу, і його охоронятиме турецький уряд.