Джек кивнув і обернувся до Каті:
— Тож ми опинилися в Чорному морі. Що далі?
— «А потім двадцять дромів уздовж західного узбережжя».
Джек нахилився вперед:
— Тут маємо проблему. Ще за часів Стародавнього Риму мореплавці зафіксували, як довго тривають подорожі до різноманітних місць. Один із маршрутів починається ось тут, у місці, що його римляни називали Озером меотів. — Він указав на Азовське море, майже внутрішню водойму, розташовану за Кримським півостровом. — На те, щоб доплисти звідси до Родосу, потрібно було одинадцять днів, причому на перехід через Чорне море мореплавці витрачали лише чотири дні.
Мустафа замислено подивився на мапу.
— Отже, двадцятиденне плавання від Босфору, двадцять дромів, або пробігів, віддалило б нас від чорноморського узбережжя на дуже значну відстань.
Костас із розчаруванням в голосі промовив:
— Можливо, давні кораблі були повільнішими.
— Навпаки, — відповів йому Джек. — Великі веслові човни рухалися швидше за вітрильні судна, адже вони менше залежали від примх погоди.
— А приплив води упродовж повені мав створити потужну східну течію, — похмуро промовив Мустафа. — Достатньо потужну, щоб за декілька днів донести будь-який корабель до найвіддаленішого куточка моря. Боюся, на цій мапі нам Атлантиди не знайти.
Розчарування тягарем упало на всіх присутніх. Атлантида раптом здалася такою самою далекою, якою вона була завжди, міфом чи казкою про те, чого ніколи не було насправді.
— Але розв’язання існує, — сказав Джек. — Розповідь єгиптян ґрунтується не на їхньому особистому досвіді, а на переказі з чужих слів. Якби вони все бачили на власні очі, то ніколи не назвали би Босфор водоспадом чи порогом, адже рівень води в Середземному та Чорному морях зрівнявся задовго до того, як мешканці Єгипту почали досліджувати далеку північ. Вони почули цю історію від чорноморських утікачів, які описували свою подорож від Атлантиди, а не до неї. Єгиптяни просто змінили напрямок на протилежний.
— Ну звичайно! — зрадів Мустафа. — «Від Атлантиди» означає проти води. Описуючи шлях до Атлантиди, єгиптяни використовували ті самі відстані в денних пробігах, про які їм казали прибульці, що пливли з Атлантиди. Їм навіть не спало на думку, що пливти проти води і за течією — це далеко не однакові речі.
— Мустафо, — звернувся до турка Джек, — нам слід у якийсь спосіб з’ясувати швидкість течії і швидкість просування проти неї човна епохи неоліту. Це дозволить приблизно розрахувати, яку відстань човен проходив за день, і порівняти її з відстанню до Босфору.
Мустафа випростав плечі й упевнено промовив:
— Ти звернувся за призначенням.
10
Коли вчені знову зібралися у «штурманській рубці», сонце вже було на вечірньому упрузі. Усі ці три години Мустафа просидів за моніторами своїх комп’ютерів. Десять хвилин тому він подзвонив і сказав, що готовий відповідати. До наради приєднався Малкольм Маклеод, який повідомив, що прес-конференцію, присвячену відкриттю селища епохи неоліту, заплановано на ранок наступного дня: треба дати час військовому кораблеві досягти місця призначення.
Костас підскочив першим і вп’явсь очима в екран. Інші також стовпилися за спиною в Мустафи.
— Ну що там? — спитала Катя.
Не відриваючи очей від головного монітора, Мустафа відповів:
— Довелося внести деякі зміни до нашої навігаційної програми, але в цілому картина не містить жодних суперечностей.
Джек і Костас познайомилися з Мустафою, коли той був капітан-лейтенантом і командував комп’ютеризованим навігаційним підрозділом на базі НАТО в Ізмірі. Потому він подав у відставку, здобув докторський ступень з археології та зосередився на застосуванні комп’ютерних навігаційних систем із науковою метою. Спільно з Костасом вони розробили принципово нову програму, що дозволяла розраховувати вплив вітру та течій на давнє мореплавство. Його цілком слушно вважали за провідного фахівця у своїй галузі; окрім того, він був просто чудовим головою філії ММУ, в чому Джек неодноразово переконувався під час попередніх візитів до Туреччини та її територіальних вод.
Мустафа клацнув по клавішах, і на екрані з’явився човен.
— Ось що було в нас із Джеком, — сказав він.
— Це зображення відтворили із залишків дерев’яного човна, розкопаного торік біля гирла Дунаю, — пояснив Джек. — Маємо відкрите судно завдовжки двадцять п’ять метрів і завширшки три. Веслування набуло розповсюдженості лише наприкінці бронзового віку, але в нашому човні з кожного боку сиділо по п’ятнадцять веслярів. Як ви бачите з цього малюнка, такий човен міг узяти двох биків або ж декілька пар менших тварин на зразок свиней чи оленів. Він також міг умістити людей: приблизно два десятки жінок із дітьми та запасних веслярів.