— Ми плануємо знайти пункт призначення, пересуваючись уздовж колишньої берегової лінії на глибині сто п’ятдесят метрів. У міру просування на схід від Трабзону ця лінія поступово віддаляється від нинішнього берега. Нині «Сіквест» стоїть приблизно у дванадцятьох милях від берега, але ця відстань поступово зростатиме.
Турок натиснув на клавішу, викликавши збільшення потрібного їм сектора мапи:
— На нашу думку, найкраще з давніми свідченнями щодо розташування Атлантиди узгоджується ділянка морського дна у двадцять миль завдовжки та п’ять завширшки. Лінія колишнього берега, тобто ізолінія стоп’ятдесятиметрової глибини, пролягає на північ від цієї ділянки, а відтак, колись вона являла собою сушу. Якщо ми понизимо рівень моря на сто п’ятдесят метрів, то дістанемо відомості про те, який вигляд ця територія мала до повені.
На екрані з’явилося зображення рівнини, що вела до невисокого гірського хребта на березі моря, довжина якого становила декілька кілометрів. Трохи далі розташовувався вулкан.
— Зображення є не надто докладним, адже батиметричних даних щодо цього району в нас наразі небагато. Але ми переконані: те, що ми шукаємо, перебуває або на хребті, або на вулкані. Хребет приблизно на сто метрів здіймається над давньою береговою лінією. Проблема в тому, що тут немає зручного місця для фортеці. А якщо фортеці немає, то як тоді зрозуміти папірус?
— Вулкан являє собою орієнтир, що відразу впадає в око, — зауважив Гові. — Його північно-західний бік — це послідовність схожих на тераси виступів, які підіймаються майже до самого кратера. Якщо розташувати тут фортецю, вона б дійсно височіла на місцині, і з неї відкривалася б панорама на багато миль навколо. Неважко уявити собі місто, що простягалося на нижніх терасах уздовж узбережжя.
— Питанням безпеки, ймовірно, приділялася увага, але незначна, оскільки поблизу не було інших міст-держав, — сказав Джек. — Загроза могла виникнути лише з боку кочових племен мисливців і збирачів плодів, що вешталися світом, починаючи з льодовикового періоду, проте їх було небагато. Місто побудували на узвишші передусім для того, щоб уникнути повеней і хвороб, які завжди виникають, коли люди оселяються на багнистій місцевості.
— А як щодо вулкана? — поцікавився Йорк.
— За останні мільйон із гаком років він не залишив жодних слідів своєї активності, — відповів Мустафа. — Те, що ви бачите сьогодні, — це лише вихід газів чи парів, який періодично відбувається, коли тиск земної кори збільшується.
Присутні подивилися на екран із зображенням віртуальної реальності. На самому обрії можна було побачити острівець — верхівку вулкана, що залишилася над поверхнею після підняття рівня води. Клуби диму, що здіймалися над його поверхнею, відразу зливалися з низьким сірим небом: передній фронт шторму насувався на острів із загрозливою швидкістю.
Джек заговорив знову:
— За часів античності сейсмічна діяльність, напевно, сприймалася людьми як знамення богів. Вулкан, що ледь жевріє, безумовно, був об’єктом ритуальних обрядів. Гадаю, в такій родючій місцевості люди могли заселити як схили вулкана, так і гірський хребет. Але ми мусимо обрати з двох версій імовірнішу. Якщо ми помилимося, то часу на те, щоб дослідити альтернативний варіант, у нас може й не бути: незвані гості не забаряться. У нас залишилося двадцять хвилин до того, як «Сіквест» опиниться над хребтом. Я хотів би почути вашу думку.
На декілька хвилин засідання перервалося: до Джека звернувся Йорк, вони разом внесли деякі уточнення до курсу та переглянули дані радара. Поки вони розмовляли, Катя витягла свій кишеньковий комп’ютер і ввела якісь команди.
— Жоден із двох варіантів не суперечить текстові папіруса, — звернулася вона до екіпажу корабля. — Із хребта, і з вулкана відкривається панорама широкої рівнини на півдні, за якою розташовані гори й на якій подекуди лежать сольові озера.
— А чи є в тексті ще якісь деталі, які могли б допомогти нам? — спитав один із чоловіків.
— Мабуть, немає, — Катя знову подивилася на екран і похитала головою. — Останні речення тексту, здається, стосуються облаштування фортеці зсередини.
— Утім, ми оминули увагою один важливий момент.
Усі голови повернулися до Костаса, який увесь цей час не відводив погляду з зображення острова, що розросталося буквально на очах. Тоді він наче з зусиллям повернув голову та подивився Каті в очі: