— Це здається неможливим, але в цьому місці можливим є все. Хай там що вгорі, але ми цього ще не бачили. Я зараз подивлюся.
Джек залишився на місці, а Костас почав підніматися вгору, поступово розчиняючись у темряві, аж поки не перетворився на невиразну пляму світла. Костас зупинився приблизно у тридцятьох метрах від дна.
Джек із нетерпінням чекав на повідомлення від друга. За хвилину він уже не міг стримуватися:
— То що ти бачиш?
Голос, що пролунав у відповідь, був дивно приглушеним.
— Підкажи мені: у сфінкса були тіло лева і голова людини, так?
— Так.
— Але тут маємо дещо інше.
Костас увімкнув прожектор на повну потужність. Образ, що з’явився вгорі, збуджував хвилювання і побожний страх: він наче виринув із темних кошмарів. Ніби блискавка у грозову ніч на мить висвітлила велетенське чудовисько, що височіло над ними, тьмяно обрисовуючись між хмарами намулу.
Джек заворожено дивився на це диво. Увесь його досвід, усі роки дослідницьких робіт і незвичайних відкриттів так і не підготували його до подібного видовища.
Це була величезна голова бика. Довжелезні роги зникали в темряві за стовпом світла, а рот був наполовину відкритий, — наче перед тим, як кинутися вперед, тварина збиралася нахилити голову та порити землю копитом.
Здавалося, минула цілковита вічність, перш ніж Костас рушив далі та провів променем прожектора вздовж шиї чудовиська, показавши те місце, де вона переходила у лев’яче тіло.
— Статую витесано із суцільної скелі, здається, з базальту, — повідомив він. — Роги принаймні на десять метрів здіймаються над будинками. Мабуть, колись це був виступ лави, що текла до моря.
Костас збільшив швидкість і невдовзі приєднався до Джека.
— Бик дивиться на вулкан, — повідомив він. — Це пояснює дивне розташування майданчика. Він повернутий до подвійної вершини, а не до берегової лінії, яка загалом би була зручнішим орієнтиром для планування міста.
Джек швидко збагнув значення слів Костаса.
— Тож ранкове сонце з’являлося саме між рогами бика та подвійною вершиною? — промовив він. — Мабуть, це було видовище, якого не могли собі уявити навіть наші предки з їхньою бурхливою фантазією. Так ось якою ти була, Атлантидо!
Два «Акваподи» повільно піднялися над парапетом. Чоловіки прискорили ходу, і їхні водомети здійняли з майданчика цілу хмару намулу. Темрява позаду поглинула тьмяні обриси велетенського бика-сфінкса, але образ колосальної голови з високо задертими вгору рогами досі стояв у дослідників перед очима.
Південно-східний край «стадіону» був вищий за інші — він вертикально підіймався принаймні на десять метрів.
— Це сходи, — сказав Джек. — Парадний вхід у двір.
Два «Акваподи» розійшлися: Джек вирушив ліворуч, а Костас праворуч. Незабаром вони вже не могли розгледіти один одного. До сходів вів широкий прохід; після застосування водометів виявилося, що він вибрукуваний якимось білим матеріалом.
— Схоже, це мармуровий хідник.
— Я й гадки не мав, що люди видобували каміння в таку сиву давнину.
Костаса й без того вразила кам’яна статуя, а тепер вони знайшли нові докази того, що атланти були надзвичайно майстерними каменярами.
— Я не знав, що розробка каменярень почалася задовго до єгиптян.
— Уже люди кам’яного віку використовували каміння для своїх інструментів, але саме тут, у цьому місці я бачу найдавніший доказ уміння людства витесувати з породи брили правильної форми. Єгиптяни почали розробляти кам’яні кар’єри лише два тисячоліття потому.
Вони мовчки рушили далі, щосили намагаючись усебічно збагнути значущість свого відкриття. Вода за ними тьмяно світилася. Дорога пролягала в тому самому напрямку, в якому розташовувавсь амфітеатр: вона вела від статуї розлюченого бика просто до підніжжя вулкана.
— Я бачу праворуч якісь споруди, — повідомив Костас. — П’єдестали, опори, колони… Наразі я пропливаю повз колони квадратної форми: сторона квадрата приблизно два метри. Вона здіймається вгору, скільки сягає зір.
— У мене те саме, — відповів Джек. — Схоже, ці речі розташовані симетрично, як у єгипетських храмах Луксорі та Карнаку.
Проміння прожекторів осявало послідовність примарних форм, вишикуваних обабіч шляху, який призначався, либонь, для урочистих процесій. Нечіткі силуети з’являлися і зникали, наче марева, викликані піщаною бурею. Учені бачили вівтарі й постаменти, статуї з головами тварин і витесані з каменю кінцівки істот, надто химерних, щоб їх упізнати. Обидва чоловіки трохи нервувалися, немов відчуваючи на собі погляди мовчазних вартових із невідомого світу.