— Правило номер один при керуванні будь-яким транспортним засобом: завжди дивись, куди рухаєшся, — сказав йому Джек.
— Дякую за корисну пораду.
— То що там було?
Вони спробували з’ясувати, що ховалося за хмарою намулу. Зіткнення знизило видимість до метра, але коли осад опустився, їм вдалося розрізнити попереду обрис чогось округлого.
— Схоже на гігантське ванне дзеркало, — сказав Костас.
Насправді це був величезний диск діаметром у п’ять метрів, що стояв на постаменті заввишки у два метри.
— Пошукаймо якихось написів, — запропонував Джек. — Ти прибирай мул, а я подивлюся, чи нема тут чогось цікавого.
Костас відстебнув від панелі інструментів металеву рукавичку, сунув туди руку та зігнув пальці. Маніпулятор, розташований попереду «Аквапода», достеменно повторив його рухи. Тоді він, опустивши механічну руку, наблизив її до сопла водометів на шасі й вибрав трубку діаметром з олівець. Активувавши водомет, Костас методично очищував диск від центру до країв, описуючи на кам’яній поверхні спіраль.
— Це дрібнозернистий камінь, — донісся до Джека голос із виру мулу. — Граніт чи брекчія, тобто щось дуже подібне до єгипетського порфіру. Але на цьому є ще й зеленкуваті цяточки, як на Lapis lacedaemonia зі Спарти. Мабуть, цей мармур видобували десь поблизу, а потім місце видобутку було затоплене морем.
— Чи ти бачиш хоч які-небудь написи?
— Так, тут є якісь різьблення.
Костас повільно повернувся та завис поруч із Джеком. Коли намул осів, вони змогли побачити поверхню цілого каменя.
Джек радісно вигукнув:
— Є!
Давні каменярі з геометричною точністю викарбували на полірованій поверхні каменя візерунок із вертикальних і горизонтальних пазів. Посередині була літера «Н», від поперечини якої тяглася вертикальна лінія. Від вертикальних паличок, мов у граблів, відбігали короткі горизонтальні риски.
Джек сунув руку до свого костюма, витяг звідти полімерну копію золотого диска та тріумфально показав її Костасові. Це був зроблений лазером бездоганний відбиток, що зберігався у Карфагенському музеї, тоді як оригінал лежав у сейфі в надійному сховищі. Копію було нещодавно переслано на «Сі-Венчер» гелікоптером.
— Про всяк випадок узяв цю штуку з собою, — повідомив Джек.
— Символ Атлантиди! — аж засвітився від радощів Костас.
— Це позначення входу, — намагаючись дотримуватися ділового тону, сказав приятелеві Джек. — Мусимо квапитись. Ми й без того вже давно не виходили на зв’язок, і на «Сіквесті», мабуть, уже хвилюються за нас.
Вони прискорили рух і з протилежних боків обігнули кам’яний диск, але майже відразу зупинилися, побачивши, що нахил проходу значно зріс. Дорога закінчувалася вузькими сходами, якими ледь просувалися два розташовані поруч «Акваподи». Учені знову вирушили вперед. Обабіч видніли стрімчасті урвища, що вели до підніжжя вулкана.
Костас рухався попереду. Пам’ятаючи про зіткнення, що сталося кілька хвилин тому, він уважно вдивлявся вперед, туди, куди світив його прожектор. Але не встигли дослідники подолати й десятьох сходинок, як Костас сказав:
— Там щось дивне.
Джек увесь цей час розглядав плетеницю голів тварин, викарбуваних збоку від сходів. Здавалося, вони теж ідуть уперед, забираючи із собою того, хто підіймається сходами. Зображення були над кожною сходинкою. Спочатку тварини нагадували Джекові звичайних рикаючих левів з єгипетських та шумерських наскельних малюнків, але коли він придивився уважніше, то помітив, що вони були озброєні величезними різцями, як у шаблезубих тигрів льодовикового періоду. «Дивина при дивині», — подумалося йому.
— Що там? — спитав він у Костаса.
Грек здивовано відповів:
— Попереду непроглядна темрява. Ми піднялися до стометрової глибини і вже мали б побачити сонячне світло. Тут має світлішати, а не темнішати. Мабуть, щось застує світло. Пропоную… зупинитися!
Останнє слово він вигукнув у весь голос.
«Акваподи» зупинилися лише в кількох сантиметрах від чергової перешкоди.
— Уф! — видихнув Костас. — Усе ледь не повторилося.
Учені підвели очі та від подиву аж роззявили роти. Над ними з темряви виступало колосальне тіло, що тяглося по обидва боки, доки сягало око. Воно лежало поперек сходів, блокуючи прохід і затуляючи собою те, що було далі.
— О Боже! — проговорив Джек. — Я бачу заклепки. Це затонуле судно!
У його думках пронісся час — майже неосяжний проміжок часу від античності до наших днів. Тепер втручання сучасності у давнину здавалося йому мало не блюзнірством.