Катя лежала посеред проходу. Джек стурбовано схилився над нею та перевірив її дихальний апарат.
Жінка бурмотіла щось незрозуміле по-російськи. Минуло секунд десять. Нарешті вона заспокоїлася та сперлася на лікоть. Чоловіки допомогли їй підвестися, і вона тремтячим голосом пояснила:
— Я так злякалася… Це видовище…
Замовчавши, вона піднесла руку та вказала на відсік у кінці коридору.
Джек увімкнув свій ліхтар, і промінь висвітлив моторошну картину, що наче вийшла з найстрахітливіших нічних кошмарів. Із темряви звисало вкрите білим нальотом людське тіло. Руки нагадували кінцівки маріонетки, а мертві очі на похмурому обличчі байдужно дивилися в підлогу.
Це було справжнє уособлення смерті, примарний охоронець склепу, в якому не було місця живим. Джек відчув, як його тілом пробіг могильний холод.
Катя вже прийшла до тями, і всі троє обережно вирушили вперед. На трупові була темна форма офіцера радянського морського флоту, його шию охоплювала дротяна петля. Підлога була всипана сміттям.
— Його звали Сергій Васильович Кузнецов, — прочитала Катя обкладинку зошита, що лежав на столі. — Він був капітаном другого рангу, мав орден Червоної Зірки за службу в органах державної безпеки. Це був замполіт «Казбека», заступник командира з політичних справ. На нього було покладено відповідальність за політичну благонадійність екіпажу та забезпечення виконання капітанських наказів.
— Словом, агент КДБ, — докинув Костас.
— Гадаю, на Чорноморському флоті знайшлися б капітани, яких би це видовище не тільки не засмутило, а навіть потішило, — читаючи щоденник, сказала Катя. — Він провів тут останні дні свого життя. Радіолокатор був несправний, тож йому не вдалося подати сигналу. Але він стежив за сигналами пасивного радара, сподіваючись натрапити на якісь кораблі у прилеглому районі.
Жінка перегорнула сторінку.
— О Боже! Останній запис було зроблено 25 грудня 1991 року! Волею випадку це той самий день, коли червоний прапор востаннє було піднято над Кремлем. — Вона широко розкритими очима подивилася на Джека з Костасом. — Субмарина потонула 17 червня того самого року! Ця людина прожила тут понад шість місяців!
Учені з жахом подивилися на тіло.
— Цілком можливо, — нарешті сказав Костас. — Принаймні фізично. Заряду акумуляторів вистачило б на те, щоб підтримувати роботу газоочищувачів та установки, що видобувала кисень із морської води. А запаси продуктів харчування були, вочевидь, майже нескінченними. — Він подивився на численні порожні пляшки з-під горілки серед сміття на підлозі. — Але психологічно це зовсім інша річ. Я не уявляю собі, як людина може стільки часу провести в такому становищі й не збожеволіти.
— Щоденник сповнений політичної риторики, тієї пустопорожньої комуністичної пропаганди, яку втовкмачували нам у голови, наче релігійні догми, — сказала Катя. — Політпрацівниками були лише найфанатичніші члени Комуністичної партії: адже вони мали виконувати приблизно ті самі функції, що й фашистське гестапо.
— Тут трапилося щось надзвичайно дивне, — пробурмотів Джек. — Я не можу повірити, що за півроку він так і не знайшов можливості подати сигнал у зовнішній світ. Він міг вручну викинути буй через торпедний апарат або просто вивести на поверхню великі плавучі предмети. Це якась нісенітниця.
— Ви тільки послухайте, — схвильовано промовила Катя, гортаючи сторінки і час від часу зупиняючись, щоб пробігти очима черговий запис. Помовчавши хвилинку, вона почала перекладати:
— «Я обраний для великої місії. Своїх товаришів поховав з усіма військовими почестями. Вони віддали свої життя в жертву Батьківщині. Їхня сила додає мені впевненості. Хай живе Революція!»
Катя звела очі.
— Згідно із щоденником, їх було дванадцятеро. Через п’ять днів після аварії вони обрали людину, яка мала жити далі. Інші прийняли ціанід. До їхніх тіл він приладнав вагар та викинув їх через торпедний апарат.
— Тож вони полишили будь-яку надію? — недовірливо сказав Костас.
— Вони були готові зробити все можливе, щоб субмарина не потрапила до рук НАТО. Якби виявилося, що рятівник належить до ворожого табору, вони знищили б човен.
— Я майже розумію їхню логіку, — промовив Костас. — Щоб підірвати заряди, потрібна лише одна людина. Одна особа споживає менше їжі та повітря, і в такому разі субмарину можна охороняти набагато довше. Решта людей непотрібні. Навіть гірше: вони лише марно споживають дорогоцінні ресурси. Вони обрали того, для кого ймовірність, що він зламається, була найменшою.