— Є! — вигукнув Костас. — Уранці я зафіксував точку, де сходи зникають під субмариною. Це ліворуч від торпедного відсіку. Азимут двісті сорок один градус від нашого нинішнього положення, зсув сім цілих шість десятих метри за горизонталлю та плюс два метри за вертикаллю. Отже, ми за стелажами зі зброєю, перед баластним баком лівого борту.
Костас почав шукати прохід між рядами полиць. Катя простягла руку й торкнулася його плеча:
— Перед тим як ми вирушимо звідси, подивися на це.
Вона вказала на центральний прохід, на місце поруч із тим, де вони, охоплені смертельним жахом, були лише кілька хвилин тому.
— Прохід має залишатися відкритим, щоб система автоматичної подачі могла вільно подавати боєприпаси до пускових установок. Але це не так.
Вони мусили помітити це відразу, однак були настільки зайняті пасткою, яку підготував для них замполіт, що просто не оглянули приміщення.
— Дві скрині, одна стоїть на іншій. — Костас обережно наблизився до скринь та спробував за них зазирнути.
— Там ще дві, а за ними ще, — повідомив він, повернувшись назад. — Разом шість, розмір приблизно чотири метри на півтора. Мабуть, їх спустили шахтою і перетягли проходом за допомогою тросів для торпед.
— У цих скринях зберігалися боєприпаси? — спитав Джек.
Костас обтрусив зі скафандра білий наліт і відповів:
— Вони закороткі для торпеди чи ракети й водночас заширокі, щоб можна було подавати їх на пускові установки. Ми могли б відкрити одну та подивитися, але в нас немає на це ані обладнання, ані часу.
— Тут є якісь позначки. — Катя навпочіпки присіла перед нижньою скринею й енергійно стирала з неї білий наліт. З’явилася металева поверхня з двома групами викарбуваних цифр.
— Кодування радянського Міністерства оборони. — Вона вказала на верхню групу символів. — Так, це зброя.
Рука жінки пересунулася на нижню групу цифр.
— Електро… — промовила вона. — Електрохімприбор.
Всі троє подумали про одне.
— Цю річ виготовлено об’єднанням «Електрохімприбор», — швидко сказала Катя, — також відомим під назвою «Завод 418», головним місцем збирання радянського термоядерного озброєння.
Костас притулився до стелажу з торпедами:
— Мати Божа! То це ядерна зброя! Розміри кожної з цих скриньок приблизно дорівнюють розмірам ядерної боєголовки!
— Якщо бути точними, це боєголовки до ракет СС-Н-20 «Осетер», — Катя встала й повернулася обличчям до чоловіків. — Кожна з них у п'ять разів потужніша, ніж бомба, скинута на Хіросіму. Тут шість скринь, у кожній по десять боєголовок. — Вона помовчала, дивлячись на них. — Влада доклала чималих зусиль, аби дотримати втрату субмарини у таємниці. Після зникнення «Казбека» сталося декілька загадкових зникнень людей, головним чином тих, що працювали в Севастополі та були пов’язані з портом нашого підводного човна. Тепер мені здається, що це була чистка в дусі сталінської епохи. То були бурхливі часи, і багато подій минулося непоміченими.
— Ти хочеш сказати, що ці боєголовки викрадені? — недовірливо спитав Костас.
— Афганська війна 80-х років стала величезним розчаруванням для радянського військового апарату, — відповіла Катя. — Флот почав розпадатися, кораблі ставали на прикіл, а їхні екіпажі ледарювали. Зарплатня була мізерною, а подекуди її взагалі не було. Гадаю, в останні роки існування Радянського Союзу західні спецслужби здобули більше інформації, ніж за роки холодної війни в цілому.
— А як усе це пов’язано з Антоновим? — поцікавився Костас.
— Він був людиною, яку треба було утримувати на короткому налигачі: давши йому більше волі, можна було наразитися на великі прикрощі. Він ненавидів гласність і перебудову та почав зневажати режим за зближення із Заходом. Схоже, цей рейс був його останнім виразом непокори.
— Якщо режим уже не міг ударити по Заходу, цю місію мав узяти на себе сам Антонов, — пробурмотів Костас.
— А його екіпаж пішов би за ним куди завгодно, особливо якщо їм пообіцяли великі гроші.
— І куди він віз цей вантаж?
— До Саддама Хусейна в Ірак, до афганських талібів, на службу сирійському Хамазові, нарешті, до Північної Кореї. Не забувайте, то був 1991 рік.