— Камеру з магічної твані.
— Так. І тут настає час виходу на сцену Лановскі.
Катя згадала науковця, який сів на судно у Трабзоні, й поморщилася: той неохайний чоловік відмовлявся повірити в те, що вона знається на субмаринах!
— Можливо, ви б не схотіли сидіти поруч із ним на вечірці, — промовив Костас. — Але він талановитий інженер, фахівець із полікомпозиційних речовин. Ми перевабили його з Массачусетського технологічного інституту, коли уряд США звернувся до ММУ з проханням знайти спосіб зберегти кораблі, що затонули в Перл-Харборі під час Другої світової війни. Він розробив гідравлічний герметик, здатний втричі збільшити тривкість залишків металевого корпусу, а також виводити шкідливі морські солі та пригнічувати корозію. Певна річ, ми використовуємо його винахід з іншою метою. Лановскі з’ясував, що його матеріал також являє собою чудову сполучну речовину для деяких кристалічних мінералів.
— І як же ви видмете з нього бульку? — поцікавилася Катя.
— У тому й полягає оригінальність винаходу.
Поки вони розмовляли, Бен та Енді займалися збиранням іншого компонента лазерного апарата. Вони розташували з зовнішнього боку накресленого крейдою кола якісь невеличкі пристрої, кожен із яких утримувався на обшивці за допомогою присоски. Від пристроїв до панелі управління тяглася ціла мережа дротів.
— Це діоди, — вказав на прилади Костас. — Тверді напівпровідники. Кожен містить соленоїд, здатний від впливом електричного струму діяти як магніт. Кабель, що тягнеться з ДСРВ, через панель управління живить ці пристрої енергією. За допомогою того самого кабелю ми підзаряджаємо запасний акумулятор, тож у разі потреби можемо працювати незалежно. У будь-якому разі нам вистачить напруги, аби спрямувати потік електромагнітного випромінювання крізь обшивку корпусу.
Костас відсунувся вбік, щоб дати технікам змогу зайняти місце за панеллю управління, — місця в закутку ставало дедалі менше.
— Витиснена суміш оточена рідким двоокисом вуглецю, гідратом СО2, — пояснював далі він. — Цей розчин є густішим за морську воду, а глибинний тиск не дає йому розлетітися на краплинки. Обшивка субмарини схожа на наждачний папір, тому вона втримуватиме суміш на місці.
Техніки тим часом вивели на монітор комп’ютера дещо інший варіант голографічного зображення. Енді зчитував координати, а Бен вводив цифри за допомогою клавіатури. Кожен новий елемент фіксувався на екрані у вигляді маленького червоного хрестика. Поступово хрестики довкола отвору почали набувати форми неправильного кола.
— Лановскі розробив спосіб застосування кристалічної нанотехнології для вирощування в такому розчині магнітних ґраток, — вів далі Костас. — Наразі суміш за своїми властивостями подібна до зрідженого скловолокна, в якому стиснуті мільйони крихітних волоконець. Якщо спрямувати на них потужний потік електромагнітного випромінювання, вони зіллються в масу, твердішу за скелю.
— Це як армований бетон, — промовила Катя.
— Слушна аналогія. Але, враховуючи вагу та густину, наша речовина приблизно у сто разів тривкіша, ніж будь-який відомий будівельний матеріал.
Хрестики утворили неперервне коло, і на панелі управління загорівся зелений вогник. Енді підвівся із сидіння перед голографічним пристроєм, його місце зайняв Костас.
— Ну гаразд, — випростався грек. — Поїхали.
Бен клацнув вимикачем на діодній транзисторній панелі. Почулося низьке гудіння, і світло довкола зображення почало пульсувати. Лічильник відсотків добіг сотні та забарвився в зелений колір.
— Вийшло! — збуджено промовив Костас, глянувши на Катю. — Ми пропустили крізь діоди електромагнітний струм у сто сорок вольт, склеївши ЕГ-4 в кільце, яке потім спроекціювалося у вигляді мембрани завтовшки в один сантиметр на координати, позначені оцими хрестиками. Камера має вигляд конуса, основа якого охоплює сектор поверхні скелі. — Він натиснув кілька клавіш. — Струм приєднує мембрану до обшивки, перетворюючи їх на єдине ціле. Проби показали, що базальт має високі магнітні властивості, тож його вдалося зв’язати з нашою масою попри нерівність поверхні.
Енді відчепив дроти, що з’єднували діоди з панеллю управління.
— Тепер, коли струм зробив свою справу, на підтримку заряду нам вистачить двох дротів, — сказав Костас. — Усунувши всі інші перешкоди, ми беремося до обшивки та завершуємо останній етап операції.
— Проріжемо корпус? — спитала Катя.
Костас кивнув.
— Спершу треба буде осушити камеру. Енді зараз активує вакуумний насос, що крізь отвір відкачає воду з камери на днище субмарини: хай там як, вона все одно вже нікуди не попливе.