Удвох із Джеком вони почали неквапливо, методично оглядати системи життєзабезпечення, взяті з ДСРВ. Перевіривши апарат декомпресії на своєму лівому зап’ясткові, Джек оглянув скафандр на Каті.
— Кевларова сітка непогано захищає тіло від механічного впливу, — сказав він. — Гумові перебірки членують костюм на окремі відділи, тож якщо протече один із них, це ще не означає, що водою наповняться всі. Але навіть попри це треба бути обережними. Ми на глибині майже у сто метрів, тобто нижче від найглибшого термокліну, і температура тут становить лише два градуси за Цельсієм. Одним словом, вода дуже холодна.
Костас зняв зі свого лівого плеча невелику панель управління з рідкокристалічним дисплеєм, підключену до його наплічника.
— Після заповнення камери ми відчуємо на собі тиск морської води, що майже в десять разів перевищуватиме атмосферний, — пояснив він. — Так уже сталося, що наш мінойський корабель лежить на такій самій глибині, тож ми використовуватимемо вже випробувану дихальну суміш. Якби глибина була більшою, то ця суміш стала б трохи токсичною для нас. Отже, плекаймо надію, що прохід у скелі веде вгору, а не вниз.
— А як щодо кесонної хвороби? — спитала Катя.
— Це не становитиме серйозної проблеми, — відповів Костас, повернувши панель на місце. — На цій глибині суміш для дихання складається переважно з гелію та кисню. У міру нашого підняття та зниження тиску вміст азоту збільшуватиметься — регулятор автоматично контролюватиме його пропорційну частку. Якщо перебування під водою триватиме не надто довго, нам знадобляться лише декілька коротких зупинок для проведення декомпресії, тобто для того, щоб зайвий газ вийшов із нашої крові.
— Я впевнений, шлях лежить угору, — запевнив учених Джек. — Мабуть, за цими дверима розташоване якесь вершинне святилище.
— У твоєму зауваженні є геологічний сенс, — сказав Костас. — Для того щоб крізь шари спресованого базальту пробити хід у горизонтальному напрямку, знадобилися б зусилля, гідні самого Геракла. Атланти ризикували натрапити на стрижень вулкана та навіть на потоки магми. Доцільніше було спрямувати тунель угору, вздовж потоків скам’янілої лави й під кутом приблизно в сорок п’ять градусів.
— Авжеж, ми вже знаємо, що ці люди були чудовими інженерами, — промовила Катя, налаштовуючи свою ДВЧ-рацію на ту саму частоту, що була в Джека і Костаса. — Вони спромоглися видовбати в камені майданчик розміром із футбольне поле та збудувати піраміди, колосальніш! за єгипетські. Гадаю, прокладання тунелів не становило для них особливої проблеми. — Вона встановила пульт зв’язку на шоломі. — Однак треба бути готовими до будь-яких несподіванок.
Настала тиша. Було чути лише низьке гудіння генератора: лазер уже здолав половину кола. На відміну від нерівної поверхні, яку зазвичай лишає по собі автоген, край прорізу був таким гладким, наче його обробляли високоточним шліфувальним апаратом. Рівномірне просування маніпулятора нагадувало біг хвилинної стрілки, що відраховувала час до останнього кроку назустріч невідомості.
Коли лазер уже переходив до останнього квадранта, раптом виникла вібрація. Здавалося, здригнулася вся субмарина. Потому пролунав глухий удар та приглушений брязкіт металу. Після цього запанувала лиховісна тиша.
— Підключити запасний акумулятор! — наказав Костас.
— Уже зроблено. Струм не переривався.
Гудіння поновилося. Тим часом Енді від’єднав кабель, що вів із ДСРВ, і подивився, чи не повідомляє комп’ютер про якісь негаразди.
— Що це було, чорт забирай? — спитав Джек.
— Джерело звуку розташоване за оболонкою корпусу, — відповів Енді. — Я не можу його визначити.
— Звук надійшов іззаду човна, — припустив Бен. — Ми перебуваємо лише в кількох метрах від носового обтічника й напевно відчули б, якби щось трапилося з нашого боку. Можливо, звук долетів від переділок заблокованого реакторного відсіку.
Костас похмуро подивився на Джека:
— Припускаю, що ДСРВ вже не наш.
— Як це? — поцікавилася Катя.
— У нас гості.
Джек відсунув замок своєї «Беретти» та перевірив набої, потім зняв пістолет із запобіжника. Тепер він міг відреагувати на будь-яку небезпеку миттєво.
— Не розумію, — промовила Катя. — Це наші товариші?
— Навряд, — відповів Костас. — Шторм вирує вже дванадцять годин. «Сіквест» принаймні в десятьох милях на північ від острова. Це надто далеко, аби сюди могли допливти «Акваподи», і погода надто погана, щоб їх могли десь поблизу скинути з гелікоптера.
— Якби це були водолази ММУ, вони б уже зв’язалися з нами рацією або просто дали б про себе знати азбукою Морзе, постукавши по обшивці, — сказав Бен.