Катя стала навколішки та підняла голову чоловіка, але, здригнувшись, відразу випустила її. Джекові чомусь здалося, що Катя впізнала цю людину. Коли Джек поклав їй на плече руку, жінка обернулася до нього.
— На човні й без того померло достатньо людей, — сказала вона, раптом відчувши втому. — Час покласти цьому край.
Катя встала, піднесла обидві руки на знак того, що здається, і вийшла у прохід між перископами. Джек не встиг її зупинити.
— Мене звати Катя Светланова, — гучно промовила вона російською. Її голос луною відбився від стін рубки.
У темряві хтось заворушився, до вчених долетіли звуки притишеної розмови. Нарешті почулася відповідь; мови, якою говорили, не впізнав ні Джек, ні Костас. Катя опустила руки й теж щось відповіла. Розмова на підвищених тонах тривала кілька хвилин. Здавалося, Катя цілком контролює ситуацію: в її голосі вчувалися нотки впевненості. Співрозмовник наче вагався. Кинувши останню коротку фразу, Катя опустилася на підлогу та засунула пістолет за пояс.
— Він казах, — повідомила вона. — Я сказала йому, що ми замінували прохід між цією рубкою і торпедним відсіком та що вестимемо перемовини лише віч-на-віч із їхнім командиром. Вони ніколи не погодяться на це, але поки вони розроблятимуть свій черговий крок, ми матимемо час.
Джек мовчки дивився на жінку. Вона вже вдруге допомагала їм відвернути навислу загрозу: перший раз був ув Егейському морі, тоді, коли на них напав «Гриф». Чомусь Джекові здалося: поки Катя поруч, вороги триматимуться на відстані та вичікуватимуть.
— Хто ці люди? — спитав він. — Гадаю, наші друзі з «Грифа»?
— Маєш рацію, — була відповідь. — Можу додати, що вони геть безжальні.
— І що нам робити далі? — поцікавився Бен.
Із віддаленого кінця субмарини долинув глухий звук.
— Ось тобі й відповідь, — сказав Джек. Це був умовний сигнал, за допомогою якого Костас повідомив, що операцію з прорізування корпусу субмарини завершено. Джек піднявся та повів своїх супутників до виходу з рубки управління, намагаючись обійти калюжу крові, що розпливлася біля помосту. Коли вони вже прямували коридором, Джек востаннє подивився на розгромлену рубку, аби переконатися, що їх ніхто не переслідує.
Бен залишився біля завантажувальної шахти стежити за проходом. Він знаком дозволив Джекові й Каті рухатися далі. У нього залишалися тільки півтори обойми, і його шанси начебто були мізерними, але Джек знав: коли дійде до стрілянини, кожна куля Бена знайде свою ціль.
Джекові з Катею знадобилося дві-три хвилини на те, щоб подолати вже знаний шлях униз крізь шахту і торпедний відсік. Коли вони наблизилися до отвору у ґратах, то без зайвих слів одягли нещодавно скинуті водолазні костюми і перевірили обладнання один на одному.
Вони знали, що їм слід робити далі. Сенсу залишатися разом із Беном та Енді не було: протистояння могло мати лише один результат. Їхня оборона ґрунтувалася виключно на переконливості Катиної погрози, а те, що кількість ворогів зменшиться, не мало жодного значення. Єдиним шансом для дослідників було вийти назовні.
Ставки у цій грі були дуже високими.
Опустившись на настил днища, вони побачили, що Костас уже загерметизував свій шолом. Джек і Катя швидко зробили те саме, але спочатку жінка передала свій пістолет Енді, що сидів біля пульта управління лазером.
17
Костас проліз першим. Треба було йти обережно, щоб не торкнутися гострих, як лезо, країв прорізу. Спочатку грек перевірив магнітну мембрану, потім повернувся й по черзі подав руку Каті та Джекові. Коли вони опинилися зовні човна, він притулив на місце металевий диск: адже якби мембрана луснула, це б неминуче спричинилося до наповнення субмарини водою. Диск ідеально сів на попереднє місце. Інакше й бути не могло: проріз робився високоточним лазером.
Хоча мембрана була прозорою, на такій глибині майже не було світла, до того ж будь-якому промінню ставав на заваді піддашок скелі, що разом із корпусом субмарини відгороджував їх від моря зовні.
Учені ввімкнули ліхтарі, і світло віддзеркалилося від кристалічних ґраток мембрани, створивши переливчасте сяйво. Поверхня скелі перед ними здавалася геть незнайомою: зелений колір голограми не давав справжнього уявлення про Глянсуватий відтінок базальту. Здавалося, вони дивилися на стару фотографію, зроблену за допомогою сепії: панорама скидалася на двоколірне зображення давнього грота в темній рамці.
Вони повільно пішли вперед, поступово випростовуючись по мірі того, як тунель розширювався. Мембрана була твердою, як скеля, і щільно прилягала до базальту, хоча назустріч їм стікав тонкий струменець води. Приблизно за вісім метрів мембрана сягала поверхні скелі. Костас ступив на сходинки та нагнувся, аби краще розглядіти поверхню.